У Нових Боровичах С.М. Аніщенко останній із живих ветеранів Другої світової. До минулої зими їх було ще двоє – він та старша за нього на три роки рідна сестра Марія, якій судилося воювати на зенітній батареї. Сам Сергій Микитович одяг солдатську шинелю у вісімнадцять років.
Після визволення Чернігівщини від окупанта разом із земляками відбудовував колгосп, брався за будь-яку роботу. Але заспівали солдатські сурми, й мусив мирну роботу змінити на ратний труд. Після короткочасного навчання у Житомирі з боями рушили з України на Захід. Отримали новенькі американські автівки (на той час уже був відкритий другий фронт). Шлях пролягав через Чернігів, Київ далі до Європи. Артилерист воював у 645-у полку. Спочатку був заряджаючим 76-міліметрової протитанкової гармати, а потім заступником навідника. Про майстерність навідника свідчить той факт, що під час тренувальних стрільб по макетах з першого ж пострілу поцілив у «танк». Солдатську доблесть було відзначено короткочасною відпусткою додому.
Хоча навчальні бої були рідко. Частіше криваві баталії розгорталися на лінії фронту. Сергій Микитович уже й не пригадає достеменно, де саме відбувалася та битва, за який населений пункт: спочатку «відсалютували «катюші», потім вступили в бій гармати. Пам’ятає, що то був масований прорив. Вони з побратимами по зброї так гатили зі своїх гармат, що стволи від високої температури розжарилися до червоного кольору. Події ці відбувалися на чеському кордоні з фашистською Німеччиною.
Звістка про капітуляцію німців застала воїна у Празі. Радості не було меж. Солдат запам’ятав, що того дня вони мали святковий обід із стома грамами горілки за Велику Перемогу. Потім їх військовий підрозділ почали готувати до відправлення на Далекий Схід, де тривала боротьба з японськими мілітаристами. Однак повоювати на сопках Маньчжурії не довелося. Втім служба в армії тривала аж до березня 1950-го.
Додому С.М. Аніщенко повернувся бравим воїном із двома медалями на грудях та чималим життєвим досвідом. Удома на нього чекали батько з сестрою-фронтовичкою. Матуся не дожила до цього щасливого дня. За майже шість років служби в армії скучив за простою селянською працею. Тож залюбки брався за будь-яку справу. Спочатку ходив на різні роботи, а потім аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок був фуражиром на фермі.
На осінь того ж 1950-го заслали старостів до тихої дівчини Віри, справили скромне весілля та й почали жити-поживати, дітей наживати. Зараз із тихим сумом згадує Сергій Микитович про свою покійну дружину – минуло вже кілька років, як вона відійшла у кращий із світів – вірна дружина, любляча матуся, чудова господиня. Віра Іванівна також усе життя трудилася на фермі, доглядаючи телят. При цьому народила й разом із чоловіком виховала доньок Валентину, Тетяну, Людмилу та сина Федора, дочекалися чотирьох онуків і двох правнуків.
Усе було в житті, як у тій приказці: виростив дітей, посадив сад, спорудив будинок. Як більшість справжніх чоловіків, майже все у своєму домі робив власними руками – поки збудував, навчився всьому. Зараз у ньому просторо, але не самотньо. Неподалік живе Валентина, тож часто навідується до старенького батька. Часто й подовгу затримується у тата Людмила. І хоч вона давно вже киянка, але не забуває про рідне село і рідних людей. Разом із чоловіком неподалік від батька придбали хату, доглядають за садибою і скрашують самотність Сергія Микитовича. А він сьогодні відзначає своє 89-річчя і, попри поважний вік, ще сам ходить до сільмагу по покупки, береться до посильної роботи, полюбляє посидіти на лавочці біля воріт. Перехожі підходять до ветерана, потискають йому руку, зичать доброго здоров’я. І ми бажаємо колишньому воїну і великому трудівникові многая літа!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та
з сімейного архіву
С.М. Аніщенка
Комментариев нет:
Отправить комментарий