згадує старший сержант Державної прикордонної служби Євген Гайдук. І дає поради тим землякам, які можуть потрапити на схід: «Головне – триматися бойових друзів, допомагати один одному. Бо війна – це, передовсім, командна гра».
Біографія героя цієї оповіді – з розряду, як-то кажуть, звичайних. Народився в Сновському, закінчив сільську школу, потім навчався в Чернігівському військовому авіаційному ліцеї. Строкову службу проходив у внутрішніх військах. Коли повернувся додому – вирішив стати прикордонником. І ось уже понад десять років він належить до особового складу відділу прикордонної служби «Гірськ». «За цей час бувало всяке, - ділиться спогадами Євген Гайдук. - Затримував порушників державного кордону, контрабанду. Чомусь найбільше запам’ятався випадок, коли однієї глухої ночі надійшло повідомлення, що хтось потрапив на територію України в обхід пункту пропуску «Сеньківка». Старший наряду пішов по сліду (від взуття 46 розміру), а я – в обхід, навперейми. Коли побачив силует незнайомця – поклав його на землю. І лише потім роздивився, що зріст порушника – понад два метри…»
Проте торік Євген Гайдук пережив такі події, які відсунули в далеке минуле всі спогади про попередню службу. Коли навесні розпочалася російська військова агресія, кожен, хто давав присягу на вірність Україні, глибоко в серці мав зробити особистий вибір: захищати рідну землю, або просто спостерігати за подіями. (Був, щоправда, і третій варіант – взяти приклад з декого в Криму чи на Донбасі й перейти на бік ворога, але в нашому краї на таке майже ніхто не пристав).
«Наприкінці весни я і кілька колег з нашого відділу написали рапорти на відправку в зону так званої антитерористичної операції, - розповів Євген Гайдук. – Спочатку пройшли додаткову підготовку, а згодом, вже влітку, потрапили до Луганської області. Ми добре усвідомлювали, куди відправляємося і яка небезпека на нас чекає. Але сумнівів у правильності нашої справи ні в кого не було. Якщо чесно, то охороною державного кордону в традиційному значенні нам займатися не довелося. Завдання стояло інше – у взаємодії з військовими підрозділами вести бої безпосередньо на лінії зіткнення з частинами інтервентів. Ворог активно засилав на нашу територію диверсійно-розвідувальні групи, які мінували дороги, влаштовували засідки. Тому з українського боку робилося все можливе, щоб звести цю загрозу до мінімуму. Прикордонників залучали і до проведення наступальних операцій, тож нам довелося освоїти деякі «суміжні військові професії».
У серпні Євген Гайдук зустрів свій 30-ий день народження. У польових умовах. Друзі подарували йому барана (потім приготували шурпу), розвантажувальний жилет, тактичні окуляри. (Шолом у нього вже був – сам купив перед відїздом на схід). А потім – відправка у Луганський аеропорт. Цей стратегічний об’єкт протягом кількох місяців був ніби українською фортецею за 9 кілометрів від Луганська.Гарнізон з двох сотень наших десантників та бійців інших підрозділів затято і успішно відбивав ворожі атаки. Чимало прихильників «рускава міра» лягли там у землю. Під кінець літа російське керівництво, роздратоване нездатністю місцевих банд терористів виконати завдання, спрямувало на аеропорт велике з’єднання своєї регулярної армії. Євген Гайдук пригадує:
«Ми тільки-но встигли заїхати на територію аеропорту, як розпочався обстріл – по нас били російські танки. Нам знайшли місце в підземному бункері, побудованому ще в радянські часи. Бетонні перекриття там були кількаметрової товщини, але навіть вони після чотирьох діб безперервного обстрілу почали руйнуватися. По нас били з усього можливого – мінометів, гармат, самохідних установок, ракетних систем залпового вогню. Основний задум ворогів був зрозумілий – просто зрівняти наші позиції із землею, бо у ближній бій вони йшли неохоче, знаючи точно, що добре отримають. Супротивник – це теж людина, тож і вмирає, як людина, і боїться – теж, як людина. Ось наша розвідувальна група якось надибала російський танк і один з бійців навідчайдуші вистрілив по ньому з підствольного гранатомета. Шкоди ця техніка практично не зазнала, але її екіпаж чомусь виліз назовні й кинувся тікати…»
Для масованої атаки на Луганський аеропорт російські війська зосередили близько тридцяти танків. Українські підрозділи, не маючи тут важкого озброєння, розпочали відступ. Останніми відійшли ті, хто підірвав злітно-посадкову смугу – щоб не дісталася супротивнику.
Євген Гайдук оповів про такий епізод: «Від споруд аеропорту лишилися самі руїни. Я біг біля терміналу, коли неподалік від прямого влучення ворожого снаряда вибухнув наш бронетранспортер. У свідомості чомусь чітко відклалося, що поруч стоїть балон із газом. (І звідки він там узявся?). Майнула думка: оце дурниця – загинути не від кулі, а від розриву балона… А потім ми під обстрілом бігли три кілометри. Спека – градусів тридцять, по нас б’ють з автоматичного гранатомета. Речі свої довелося залишити в бункері, бо брали якомога більше боєприпасів. На мені, окрім бронежилета, було 12 запасних магазинів до автомата і 15 гранат ВОГ. У запалі бою майже нічого не відчував, вже коли прорвалися – торкнувся шиї й побачив на руці кров. Думав, що поранило, а виявилося – шкіру протер ремінь від спорядження. Потім же, як порятунок, трапився БТР наших десантників, і на броні вмостилося аж сорок бійців. У такому складі ми й вирушили в дорогу…»
Окремої згадки варта тема взятих у полон військовослужбовців російської армії. Захисники аеропорта схопили живими командира однієї роти забезпечення (старшого лейтенанта), прапорщика і водія – уродженця Дагестану. Вони їхали паливозаправником – заливати солярку в свої танки. Як сказав потім полонений ворожий офіцер – через тупість «чурбана-водія» заблукали на місцевості й потрапили в руки українців. Вони без вагань зізналися – служать в армії Російської Федерації, назвали номер своєї військової частини. Їх відправили воювати в Україну – спочатку під виглядом навчань. Вони нібито каються й не схвалюють дій свого керівництва. (Пізніше цих полонених обміняли на українських бранців). До речі, приблизно на той час припадає одна напрочуд вдала операція українських військ: розвідники виявили величезний польовий табір ворога, а артилерійські коригувальники передали в штаб дуже точні координатори цілі. Після нашого ракетного удару та місцевість вмить перетворилася на братську могилу для кількох сотень любителів воювати з Україною.
Осінь для Євгена Гайдука видалася теж непростою. Він ніс службу в місцях, відомих нашим землякам з новин: Щастя, Трьохізбенка, Бахмутська траса тощо. Під час бойових виїздів нерідко був водієм і чесно зізнається: тоді часто обсідали його думки – «Підірвуся сьогодні на фугасі чи ні?» Загалом же, на його думку, кожна людина відчуває страх на війні. Хто більше, хто менше, але всі. А бойовий досвід додає хіба що упевненості у власних силах, проте не гарантує, що за черговим поворотом дороги не потрапиш у небезпечну ситуацію. І така невідомість спонукає до обережності.
Коли Євген Гайдук вирушив на схід, у нього вдома лишилися дружина з восьмирічною донькою. Після повернення він пробув лише день – і знадобилося в справах вирушити до Чернігівського прикордонного загону. Так дитина аж розплакалася: «Що, тата знову забирають на війну?» Саме у такі моменти й приходить розуміння: щоб мир зберігся тут – агресора треба зупинити там. І тоді наші діти житимуть спокійно.
За словами Євгена Гайдука, на війні їм добре допомагали волонтери з Хмельницького. З харчами все було гаразд, зі спорядженням – теж. «Величезне спасибі людям за таку допомогу», - каже він. І жартує: «Особисто для мене була єдина проблема – знайти підходяще взуття, бо маю «неходовий» розмір – 39-ий».
У переддень професійного свята наш прикордонник щиро і з повагою відгукнувся про своїх колег по службі. І вітання на їхню адресу він висловив по-простому, але цілком доброзичливо: «Я відчуваю гордість за тих, разом з ким воював на сході, а зараз охороняю державний кордон. Нами зроблено чимало, але вірю, що ми здатні зробити більше. Якщо колись так складуться обставини і країні знову знадобиться мій бойовий досвід – я готовий зі зброєю в руках зупинити будь-якого ворога. А землякам, мобілізованим для захисту Батьківщини, хочу порадити одне – утриматися на війні від вживання спиртного. Усе добре, коли є відчуття міри. Стосовно ж того, як підготуватися до бойових дій, то тут найкращий вчитель – життя. На фронті військову науку опановують швидко…»
Зараз Євген Гайдук несе службу в складі ВПС «Гірськ». Вже отримав посвідчення учасника бойових дій. Про його досвід нагадує сильно посивіле волосся.Однак на запитання: «Коли ж на сході ситуація може стабілізуватися?» - чесно відповів: «Не знаю».
Дійсно, знайти відповідь у нинішніх реаліях - неймовірно складно. Швидкої перемоги Україна не здобула. Тож цілком може виявитися, що ця війна – надовго. Бо вороги не залишать українців у спокої…
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Біографія героя цієї оповіді – з розряду, як-то кажуть, звичайних. Народився в Сновському, закінчив сільську школу, потім навчався в Чернігівському військовому авіаційному ліцеї. Строкову службу проходив у внутрішніх військах. Коли повернувся додому – вирішив стати прикордонником. І ось уже понад десять років він належить до особового складу відділу прикордонної служби «Гірськ». «За цей час бувало всяке, - ділиться спогадами Євген Гайдук. - Затримував порушників державного кордону, контрабанду. Чомусь найбільше запам’ятався випадок, коли однієї глухої ночі надійшло повідомлення, що хтось потрапив на територію України в обхід пункту пропуску «Сеньківка». Старший наряду пішов по сліду (від взуття 46 розміру), а я – в обхід, навперейми. Коли побачив силует незнайомця – поклав його на землю. І лише потім роздивився, що зріст порушника – понад два метри…»
Проте торік Євген Гайдук пережив такі події, які відсунули в далеке минуле всі спогади про попередню службу. Коли навесні розпочалася російська військова агресія, кожен, хто давав присягу на вірність Україні, глибоко в серці мав зробити особистий вибір: захищати рідну землю, або просто спостерігати за подіями. (Був, щоправда, і третій варіант – взяти приклад з декого в Криму чи на Донбасі й перейти на бік ворога, але в нашому краї на таке майже ніхто не пристав).
«Наприкінці весни я і кілька колег з нашого відділу написали рапорти на відправку в зону так званої антитерористичної операції, - розповів Євген Гайдук. – Спочатку пройшли додаткову підготовку, а згодом, вже влітку, потрапили до Луганської області. Ми добре усвідомлювали, куди відправляємося і яка небезпека на нас чекає. Але сумнівів у правильності нашої справи ні в кого не було. Якщо чесно, то охороною державного кордону в традиційному значенні нам займатися не довелося. Завдання стояло інше – у взаємодії з військовими підрозділами вести бої безпосередньо на лінії зіткнення з частинами інтервентів. Ворог активно засилав на нашу територію диверсійно-розвідувальні групи, які мінували дороги, влаштовували засідки. Тому з українського боку робилося все можливе, щоб звести цю загрозу до мінімуму. Прикордонників залучали і до проведення наступальних операцій, тож нам довелося освоїти деякі «суміжні військові професії».
У серпні Євген Гайдук зустрів свій 30-ий день народження. У польових умовах. Друзі подарували йому барана (потім приготували шурпу), розвантажувальний жилет, тактичні окуляри. (Шолом у нього вже був – сам купив перед відїздом на схід). А потім – відправка у Луганський аеропорт. Цей стратегічний об’єкт протягом кількох місяців був ніби українською фортецею за 9 кілометрів від Луганська.Гарнізон з двох сотень наших десантників та бійців інших підрозділів затято і успішно відбивав ворожі атаки. Чимало прихильників «рускава міра» лягли там у землю. Під кінець літа російське керівництво, роздратоване нездатністю місцевих банд терористів виконати завдання, спрямувало на аеропорт велике з’єднання своєї регулярної армії. Євген Гайдук пригадує:
«Ми тільки-но встигли заїхати на територію аеропорту, як розпочався обстріл – по нас били російські танки. Нам знайшли місце в підземному бункері, побудованому ще в радянські часи. Бетонні перекриття там були кількаметрової товщини, але навіть вони після чотирьох діб безперервного обстрілу почали руйнуватися. По нас били з усього можливого – мінометів, гармат, самохідних установок, ракетних систем залпового вогню. Основний задум ворогів був зрозумілий – просто зрівняти наші позиції із землею, бо у ближній бій вони йшли неохоче, знаючи точно, що добре отримають. Супротивник – це теж людина, тож і вмирає, як людина, і боїться – теж, як людина. Ось наша розвідувальна група якось надибала російський танк і один з бійців навідчайдуші вистрілив по ньому з підствольного гранатомета. Шкоди ця техніка практично не зазнала, але її екіпаж чомусь виліз назовні й кинувся тікати…»
Для масованої атаки на Луганський аеропорт російські війська зосередили близько тридцяти танків. Українські підрозділи, не маючи тут важкого озброєння, розпочали відступ. Останніми відійшли ті, хто підірвав злітно-посадкову смугу – щоб не дісталася супротивнику.
Євген Гайдук оповів про такий епізод: «Від споруд аеропорту лишилися самі руїни. Я біг біля терміналу, коли неподалік від прямого влучення ворожого снаряда вибухнув наш бронетранспортер. У свідомості чомусь чітко відклалося, що поруч стоїть балон із газом. (І звідки він там узявся?). Майнула думка: оце дурниця – загинути не від кулі, а від розриву балона… А потім ми під обстрілом бігли три кілометри. Спека – градусів тридцять, по нас б’ють з автоматичного гранатомета. Речі свої довелося залишити в бункері, бо брали якомога більше боєприпасів. На мені, окрім бронежилета, було 12 запасних магазинів до автомата і 15 гранат ВОГ. У запалі бою майже нічого не відчував, вже коли прорвалися – торкнувся шиї й побачив на руці кров. Думав, що поранило, а виявилося – шкіру протер ремінь від спорядження. Потім же, як порятунок, трапився БТР наших десантників, і на броні вмостилося аж сорок бійців. У такому складі ми й вирушили в дорогу…»
Окремої згадки варта тема взятих у полон військовослужбовців російської армії. Захисники аеропорта схопили живими командира однієї роти забезпечення (старшого лейтенанта), прапорщика і водія – уродженця Дагестану. Вони їхали паливозаправником – заливати солярку в свої танки. Як сказав потім полонений ворожий офіцер – через тупість «чурбана-водія» заблукали на місцевості й потрапили в руки українців. Вони без вагань зізналися – служать в армії Російської Федерації, назвали номер своєї військової частини. Їх відправили воювати в Україну – спочатку під виглядом навчань. Вони нібито каються й не схвалюють дій свого керівництва. (Пізніше цих полонених обміняли на українських бранців). До речі, приблизно на той час припадає одна напрочуд вдала операція українських військ: розвідники виявили величезний польовий табір ворога, а артилерійські коригувальники передали в штаб дуже точні координатори цілі. Після нашого ракетного удару та місцевість вмить перетворилася на братську могилу для кількох сотень любителів воювати з Україною.
Осінь для Євгена Гайдука видалася теж непростою. Він ніс службу в місцях, відомих нашим землякам з новин: Щастя, Трьохізбенка, Бахмутська траса тощо. Під час бойових виїздів нерідко був водієм і чесно зізнається: тоді часто обсідали його думки – «Підірвуся сьогодні на фугасі чи ні?» Загалом же, на його думку, кожна людина відчуває страх на війні. Хто більше, хто менше, але всі. А бойовий досвід додає хіба що упевненості у власних силах, проте не гарантує, що за черговим поворотом дороги не потрапиш у небезпечну ситуацію. І така невідомість спонукає до обережності.
Коли Євген Гайдук вирушив на схід, у нього вдома лишилися дружина з восьмирічною донькою. Після повернення він пробув лише день – і знадобилося в справах вирушити до Чернігівського прикордонного загону. Так дитина аж розплакалася: «Що, тата знову забирають на війну?» Саме у такі моменти й приходить розуміння: щоб мир зберігся тут – агресора треба зупинити там. І тоді наші діти житимуть спокійно.
За словами Євгена Гайдука, на війні їм добре допомагали волонтери з Хмельницького. З харчами все було гаразд, зі спорядженням – теж. «Величезне спасибі людям за таку допомогу», - каже він. І жартує: «Особисто для мене була єдина проблема – знайти підходяще взуття, бо маю «неходовий» розмір – 39-ий».
У переддень професійного свята наш прикордонник щиро і з повагою відгукнувся про своїх колег по службі. І вітання на їхню адресу він висловив по-простому, але цілком доброзичливо: «Я відчуваю гордість за тих, разом з ким воював на сході, а зараз охороняю державний кордон. Нами зроблено чимало, але вірю, що ми здатні зробити більше. Якщо колись так складуться обставини і країні знову знадобиться мій бойовий досвід – я готовий зі зброєю в руках зупинити будь-якого ворога. А землякам, мобілізованим для захисту Батьківщини, хочу порадити одне – утриматися на війні від вживання спиртного. Усе добре, коли є відчуття міри. Стосовно ж того, як підготуватися до бойових дій, то тут найкращий вчитель – життя. На фронті військову науку опановують швидко…»
Зараз Євген Гайдук несе службу в складі ВПС «Гірськ». Вже отримав посвідчення учасника бойових дій. Про його досвід нагадує сильно посивіле волосся.Однак на запитання: «Коли ж на сході ситуація може стабілізуватися?» - чесно відповів: «Не знаю».
Дійсно, знайти відповідь у нинішніх реаліях - неймовірно складно. Швидкої перемоги Україна не здобула. Тож цілком може виявитися, що ця війна – надовго. Бо вороги не залишать українців у спокої…
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий