Цього року в день останнього дзвоника лив теплий весняний дощик. Напував своїми живильним краплями не лише поля і ліси, а й усі навчальні заклади, усіх випускників. Щоб були багатими на радість і добро, на успіхи і починання.
У Новоборовицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, куди з головою РДА Павлом Мірошниченком й іншими поважними гостями ми завітали, було по-справжньому святково. Школа, увібрана у вишиванки, різнокольорові кульки й білі бантики, молода директор Лідія Логвиненко (як свіжа квіточка!), гурти причепурених вчителів і батьків, солідних гостей – все нагадувало чарівну казку і викликало щиру ностальгію.
Від п’янкого запаху півоній - символу свята – мимоволі пориналось у світ краси і любові, незабутній світ дитинства. А під заливчасту мелодію останнього дзвоника уявлялися нові далі, нове незвідане життя…
Попри усі негаразди сьогодення, свято останнього дзвоника завітало до усіх 19 шкіл району та інтернату «Казка».
Можна багато писати про ту красу, яку я побачила у Новоборовицькій школі (директор Лідія Логвиненко), ту атмосферу, в яку поринула, ті відчуття, що охопили душу. Але навіщо? Вони нікуди не подінуться і житимуть теплими спогадами у кожному серці. Варто було лише зазирнути в очі присутніх 8 випускників і 12 першокласників, їхніх вчителів, мам і татусів. І в очі голови РДА Павла Мірошниченка, керівника ДП «Укрспирт» Новоборовицького МПД Олександра Кирилюка, сільського голови Анатолія Сірого, лісничого тамтешнього лісництва Андрія Моцара. У їхніх виступах, емоційних вітаннях видні були небо і сонце, віра і любов до життя, до усього, що відбувається у рідній громаді, рідній школі. Навіть трохи позаздрила (білою заздрістю) за таке (як ці гості) потужне оточення школи. З ними ж гори долати можна!
Повертаючись до сценарію «Останнього дзвоника», скажу: він був побудований вдало і охоплював усі сторони учнівських буднів і свят, нагадував про перемоги і мрії, коли хочете - про дитинство. Щасливе і не захмарне.
Іменинниками дійства почувалися одинадцятикласники. Жваві, заряджені чималим оптимізмом, вони висловлювали надію на перспективи – вступ до навчальних закладів і таке очікуване (хоч і незбагненне) доросле життя.
Кожен з них свою долю обиратиме сам. Доля ж невдовзі розкидає їх по різних місцях, та, певно, через роки хлопці і дівчата побачаться, пригадають «альма-матер», першу вчительку, перші виведені літери на дошці. Все це буде попереду. Так воно й має бути для них.
Фото Олени КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий