 |
| Микола Павлович з дружиною Ніною Василівною у своєму затишному дворі. |
- Народився я, як казав мій тато, у середу на жнива. Середа у 1925 році була 8, 15 та 22 липня. Мій день народження записали на 15 липня. Через 5 років наша сільрада (родом я з Козелецького району) згоріла разом з моїми метриками. Коли почалася війна і мене з хлопцями вивезли до Німеччини на роботу, там питали звідки ми і дату наших днів народжень. Я сказав «июль», мабуть, вони не розчули – вказали в документах «июнь». Відтоді відзначаю свій день народження 15 червня – напередодні Дня медика.
Але медицину Микола Павлович обрав не одразу. Три роки примусово пропрацював на німецькому склозаводі в м.Єна, а після визволення в 1945-му його призвали в радянську армію. «Служили в Австрії, поблизу кордону з Чехословаччиною, тож ми бігали туди пиво пити, - посміхається чоловік. – Молоді були…»
У рідне село повернувся лише в 1948-му. Довелося і в колгоспі працювати, і в крамниці торгувати. А от вступити до медучилища надихнула його кохана дівчина Марія, яка була на той час фармацевтом. Коли поїхав навчатися в Чернігівське медучилище, вже побралися з нею. Отримавши диплом з відзнакою у 1956 році, М.П.Гринь мав право без екзаменів вступати до медінституту, тож і поїхав до Вінниці. Вчився на стаціонарі. А дружина його чекала вдома. Коли став дипломованим спеціалістом, направили на роботу в Радуль.
- А там для моєї жінки роботи не було, - згадує мій співрозмовник. – Тож довелося переїхати на Щорсівщину.
Так з 17 грудня 1962 року Микола Павлович став головним лікарем у Петрівці. Подружжю тут дали житло, і почалися робочі будні. Адже у лікаря, тим паче в сільського, немає ні вихідних, ні ночей. На той час дільниця була велика – 10 тисяч 700 осіб! (Нині – близько трьох тисяч – Авт.).
- Весна надворі, дороги, як-то кажуть, «розвезло». А тут телефонують, що бригадир у Смячі захворіла. Петрівський бригадир тоді каже: «Берни коня і верхи їдь, бо інакше нічим дістатися». Поїхав, а коні навесні худі, та ще й без сідла їхав. Хвору оглянув і відправив у район. Сів назад їхати – нема сили вже, все болить. То я зліз з коня і пішов поряд з ним пішки… А то й на лижах взимку в Журавок доводилось їздити.
Лікар на селі - він і терапевт, і хірург, і педіатр, і акушер. За час роботи (на пенсію пішов Микола Павлович у 74 роки) прийняв близько двохсот пологів. (Нині в Петрівці завідує сільською дільничною лікарнею І.А.Ващенко - Авт.).
І після виходу на заслужений відпочинок до нього часто зверталися і звертаються сільчани за порадою. За свою самовіддану працю був удостоєний високої державної нагороди - ордена «Знак Пошани».
- Як ти можеш так працювати, що на тебе ніхто не жаліється? - казали колеги Миколі Павловичу.
- А я не міг відмовити нікому ні вдень, ні вночі, якщо людина потребувала допомоги,.. – каже лікар.
- У селі його дійсно люблять і поважають, - підтверджує сільський голова М.Ф.Деркач. - Це лікар від Бога. Скільком він людям допоміг зберегти здоров’я, а то й життя – не перелічити!
Його перша дружина померла рано, не подарувавши чоловіку дітей. І так, видно, судилося, що другою жінкою для М.П.Гриня стала її сестра Ніна. Теж медик - зубний лікар. Разом з нею вони довгий час пропрацювали в сільській лікарській амбулаторії, тож завжди разом зустрічають і своє професійне свято.
- А колись я мріяла бути слідчим, - говорить Ніна Василівна, - та доля розпорядилася інакше.
Вона й досі весела й енергійна, любить свого Миколу. У минулому році вони відзначили 45-річчя подружнього життя, діждались правнука. Хоч робота не давала тривалих відпусток і спокійних вихідних, та подружжя Гринь встигло побувати в Києві, в Москві, в Криму.
У їхньому обійсті - охайно і зелено, навколо хати квітнуть півонії, поряд - чистенький виполотий город, на якому господиня майже все робить сама, у дворі рівненько складені порубані дрова.
- То, можна сказати, моє хобі, дуже люблю викладати рубанці рядочками, - каже Ніна Василівна. - А в чоловіка - риболовля. Він у мене взагалі завзятий рибалка, це останні роки вже не їздить на річку. У нас і автомобіль є, син купив. Ми обоє й права маємо.
Син Василь, як і батьки, теж став лікарем. Працює зараз гастроентерологом в обласній лікарні. Провідує батьків частіше, ніж його сестра. Нещодавно в нього народився синочок. Донька ж Віта - бухгалтер, живе з родиною в Донецьку, нині підконтрольному ДНР. Купила вже перепустку, обіцяла приїхати на день народження, та не вдалося.
- Телефонує нам майже щодня, а дістатися не може вже другий рік, - журиться батько. - Я пережив війну. Страшно. Але ніколи не думав, що і моїм дітям доведеться теж пройти через це горе. Дуже сподіваюся, що все налагодиться і в Україні буде мир.
Наприкінці розмови запитую Миколу Павловича, чи обрав би він іншу професію, якщо повернути роки назад. Він на хвилинку примружує мудрі очі, замислюється і каже: «Ні, я був би медиком…»
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий