У минулому столітті багато чоловіків забрали служити до Афганістану. Тільки у Кучинівці таких п’ятеро: Андрій Апецько, Олександр Апецько, Сергій Воронін, Михайло Мелащенко та Михайло Чулінда. Про Мелащенка сьогодні і наша розповідь.
Чоловікові зараз 50 років, але він й досі пам’ятає, як його 18-річним хлопцем призвали до лав Радянської Армії.
— Спочатку нас відправили до Чернігова, де ми пробули три дні, — пригадує Михайло Володимирович. — Потім до частини приїхали покупці - так між собою ми називали людей, які відбирали хлопців до своїх частин. Я потрапив у прикордонні війська до Узбекистану, де 4 місяці освоював фах водія-механіка на БМП. А тоді нас перекинули до Афгану в місто Мазарі-Шеріф. Дякувати, що до радянського кордону було недалеко, тож під обстріли ми потрапляли нечасто. Частіше за все ми супроводжували машини з харчами для нашої армії. Місцеві нас боялися, спілкувалися частіше з місцевою армією, так званим собозом. І цей же самий собоз проводив зачистку, коли у кішлаки приходили душмани. Вони ж краще за наших знали місцевих та їх звичаї. Радянські ж солдати частіше за все стояли навколо кішлака, аби душмани не вийшли звідти живими.
Михайло Мелащенко розповідає, що афганці жили дуже бідно. Хоча місцева релігія дозволяла мати кілька жінок, але більшість чоловіків мали одну і тільки кілька процентів - двох. Усі жінки в кішлаках ходили в хіджабах, які майже повністю закривали обличчя. Їздили на віслюках.
— Худоби тримали не багато. Деякі родини займалися городиною, бо Афганістан - це гори, — продовжує Михайло Володимирович. — Що ж до нас, то те, що забороняли писати додому, де ти служиш — брехня. Була тільки одна умова: не фантазувати, тобто не вигадувати не існуючих боїв, більш важкої служби, ніж вона є насправді тощо. Я своїм батькам взагалі нічого не говорив, щоб не хвилювалися. Знав один лише брат, який жив окремо (в мене їх два і сестра). Для тих, хто не хотів казати правду, існувала радянська адреса, яка вказувалася як зворотня, коли писали додому. Батьки дізналися правду, коли я вже повернувся в Україну.
Загалом Михайло Мелащенко прослужив у армії два роки і чотири місяці - до лютого 1985 року. Два роки, з яких він пробув у Афгані... Потім були два роки роботи у Гомелі на «Гомсільмаші».
— Та довго у місті я жити не зміг. Тож повернувся до Кучинівки, — розповідає чоловік. — А вже тут працював тракторитом, а після того, як колгосп наказав довго жити — кочегаром…
Зараз чоловік сам. Він так і не зустрів свою другу половинку. Та, незважаючи на це, він не п’є, як деякі його однолітки, а тримає чимале хазяйство, яке забирає багато часу.
Маргарита
Литовченко
Фото автора
Чоловікові зараз 50 років, але він й досі пам’ятає, як його 18-річним хлопцем призвали до лав Радянської Армії.
— Спочатку нас відправили до Чернігова, де ми пробули три дні, — пригадує Михайло Володимирович. — Потім до частини приїхали покупці - так між собою ми називали людей, які відбирали хлопців до своїх частин. Я потрапив у прикордонні війська до Узбекистану, де 4 місяці освоював фах водія-механіка на БМП. А тоді нас перекинули до Афгану в місто Мазарі-Шеріф. Дякувати, що до радянського кордону було недалеко, тож під обстріли ми потрапляли нечасто. Частіше за все ми супроводжували машини з харчами для нашої армії. Місцеві нас боялися, спілкувалися частіше з місцевою армією, так званим собозом. І цей же самий собоз проводив зачистку, коли у кішлаки приходили душмани. Вони ж краще за наших знали місцевих та їх звичаї. Радянські ж солдати частіше за все стояли навколо кішлака, аби душмани не вийшли звідти живими.
Михайло Мелащенко розповідає, що афганці жили дуже бідно. Хоча місцева релігія дозволяла мати кілька жінок, але більшість чоловіків мали одну і тільки кілька процентів - двох. Усі жінки в кішлаках ходили в хіджабах, які майже повністю закривали обличчя. Їздили на віслюках.
— Худоби тримали не багато. Деякі родини займалися городиною, бо Афганістан - це гори, — продовжує Михайло Володимирович. — Що ж до нас, то те, що забороняли писати додому, де ти служиш — брехня. Була тільки одна умова: не фантазувати, тобто не вигадувати не існуючих боїв, більш важкої служби, ніж вона є насправді тощо. Я своїм батькам взагалі нічого не говорив, щоб не хвилювалися. Знав один лише брат, який жив окремо (в мене їх два і сестра). Для тих, хто не хотів казати правду, існувала радянська адреса, яка вказувалася як зворотня, коли писали додому. Батьки дізналися правду, коли я вже повернувся в Україну.
Загалом Михайло Мелащенко прослужив у армії два роки і чотири місяці - до лютого 1985 року. Два роки, з яких він пробув у Афгані... Потім були два роки роботи у Гомелі на «Гомсільмаші».
— Та довго у місті я жити не зміг. Тож повернувся до Кучинівки, — розповідає чоловік. — А вже тут працював тракторитом, а після того, як колгосп наказав довго жити — кочегаром…
Зараз чоловік сам. Він так і не зустрів свою другу половинку. Та, незважаючи на це, він не п’є, як деякі його однолітки, а тримає чимале хазяйство, яке забирає багато часу.
Маргарита
Литовченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий