Горда бабуся…

 

Хлопці потихеньку рухаються попід будинком, а попереду шкутильгає бабуся – божа кульбабка. Микола каже водію Сергію:

Тільки не сигналь їй, а то ще перелякаєш, борони Боже, до смерті, гріхи потім так і посиплються на наші голови.

Сергій зуби зціпив – кому охота плентатися за пішоходом, проте товариша послухав. Однак кілька разів натискував на зчеплення і гучно газував.

А бабусі, як-т кажуть, байдужісінько – нуль уваги. Стала вона лише біля того під`їзду, де й хлопцям належно зупинитись.

Сергій заглушив машину, підійшов до неї та й каже:

Бабусю, невже не можна було вбік відійти? Невже не чули, що за Вами машина їде? І не страшно було?

Ой-ой, синочку! – відхилила край хустки від вуха літня жінка. – Вибачай, трохи недочуваю. Кажи голосніше…

А потім, розвернувшись, якось по-своєму оцінила ситуацію і мовила:

І оце ти своїм куршивеньким «Жигульчиком» хотів мене, стару бабу, налякати? Та у сорок першому році нашим селом так само, як оце ви сьогодні, німецький танк за мною сунув. Так я і тоді з дороги не зійшла! Він мене ледве у спину не штовхав, а я поволеньки йшла доти, доки мені потрібно було на свою вулицю звернути! Щоправда, нім чури, гади, про щось, мов ті гусаки репані, голосно гелготіли, свистіли і вельми реготали, мало не випадаючи із башти танка… Але нічого – я своїм ніколи нікому не поступалась. Ні перед ким на коліна не падала. А тим паче перед отими зайдами-блазнями… Гордовито мовила бабуся і насамкінець раптом знітилась:

Ну, а за сьогоднішній випадок, хлопчики, пробачте глуху тетерю… Що вам,молодим і красивим, дорогою не поступилась… Буває!

Георгій ЛЕПНЮК