Переселення з рідної Гути­ Студенецької Ніні Мартинівні далося важко

 

Початок повномасштабного вторгнення російського війська на нашу землю Ніну Мартинівну Чубенок застав  зненацька. Чекала якраз у гості доньку, а та вдосвіта розбудила  і, захлинаючись слізьми, повідомила про війну. Не спала у той час і Ніна Мартинівна, чула, як десь  поблизу гупало, але збагнути, що й де коїться, не могла.

Удар від  тих реалій був, як то кажуть, під дих, у самі

сіньке серце. Але Ніна Мартинівна терпіла, як могла, а коли ще проривався рідкий зв`язок з Прибинню  та Тихоновичами, де досі  живуть доні з сім`ями, як могла їх підтримувала, підбадьорювала. Їй, вчительці за фахом, не бракувало вміння контактувати, наснажувати, вчити,бути сильною. Душа ж розривалася від страхів і бідування, а коли поховала  чоловіка, стало зовсім важко. Її Микола Іванович, знаний у селі агроном, пішов у засвіти рано, несподівано. Наче ось був, а вже ­ нема! Господарювала вона без нього вже «не так», та й здоров`я, сили від надмірного нервового перенавантаження  кудись непомітно дівалися, стікали, як сніг за водою. Між тим, у селі все частішали й частішали вибухи, жити там ставало небезпечним. Тому вже два роки  вона перебуває в статусі переселенки, оселившися в  Тихоновичах. Сусіднє село зустріло Ніну  Мартинівну лагідно й доброзичливо. У неї  прекрасні сусіди, недалеко ­ помешкання доні, але спокою  досі  нема. По­перше, війна, по­друге ­ як не добре на квартирі з піччю, грубою – та не вдома, у своїх стінах, де все виплекане, зроблене власноруч, де навіть  повітря інше. Поглиблюватися у питання, що  тепер із її будинком у Гуті, не стала, оскільки побачила, як це боляче і непросто. Ніна Мартинівна відразу зіщулилася, замовчала, позіхнула. Ясно ж, що Гути­Студенької вже  майже нема, що ніхто туди не йде­не їде, що  шахеди там висять цілодобово і без  ущуху стріляє. Тому розмову з нею ми перевели в русло передплати. І це було правильно, адже  моя героїня відразу почала згадувати підшивки, публікації про радгосп, в якому трудився її Микола, розповіді про своїх­колег­педагогів,котрі також частенько красувалися на шпальтах щотижневика, про інше, чим всі ми  колись жили, чим нині живемо і про що публікуємо тепер.

До речі,»Промінь» нею вже передплачено на перше півріччя 2026, а квитанція, яка це засвідчує, чекає призу у барабані. Хай би стала виграшною! І хай би скоріше стало спокійніше і їй, і  кожному українцю загалом.

 Олена Компанець