Здавалося, життя склалося: чоловік, працівник правоохоронних органів, носив на погонах великі зірки, мав високу посаду й збирався на пенсію.
Обидва сини закінчили столичні вузи й утверджувалися в цьому непростому бізнесовому світі, створювали кар’єру, мали сім’ї і вже порадували доволі молодих матусю із татком онуками. Сама Надія працювала головним бухгалтером одного з провідних банків, на свої півсотні років не виглядала, часто ловила на собі захоплені погляди чоловіків і заздрісні – жінок. Висока, струнка, із гнучким станом і стрімкою ходою, вона була під стать своєму Миколі. Той мав майже двометровий зріст, могутні плечі й густий бас. Вони любили активний відпочинок, при цьому встигали на городі вирощувати все, що потрібно для сім’ї, а на зиму у погребі було все, щоб і себе порадувати, і рідних пригостити. З будь-якою роботою разом справлялися дружно й швидко.
І раптом одного дня життя ніби спіткнулося і втратило рівновагу. Розгублено слухала лікаря про необхідність операції і тривалого лікування. Під кабінетом довгими кроками міряв коридор Микола. Повз нього швиденько дрібними перебіжками прошмигнула жінка з переляканими очима, інша нервово обсмикувала на голові хустину. «Голова ж зовсім лиса!» - подумки здивувався Микола. У всіх був погляд сполоханих звіряток. Надя вийшла з кабінету смертельно бліда, але з гордо піднятою головою, коротко кинула: «Ходімо на свіже повітря».
Біля онкодиспансеру чимало зелених насаджень, серед них більшість рослин незвичних для нашого краю. Сіли під розлогим кущем подалі від сторонніх очей. Як ні намагалася Надія стримати сльози, але вони самі бризнули з очей. Перше, що спромоглася вимовити: «Синам поки що ні слова!» Микола мовчки кивав головою, притискаючи дружину до себе. Думки роїлися в його голові, але жодна не здавалася переконливою. Врешті, видавив: «Це ще не кінець усьому. Це лише початок нашого нового життя, початок боротьби за нього». Напевне, на той момент це були ті слова, які їй були потрібні. Надія втерла сльози, підвела голову й навіть розправила плечі: «Ходімо!»
…То були нелегкі дні й місяці. Діти й невістки в Києві дивувалися, чому всі їх намагання на вихідні приїхати до рідного містечка натикалися на стриману але категоричну відмову. Навіть у липні на день народження матусі їх попросили зачекати. Тим часом Надії зробили операцію, аналізи підтвердили страшний діагноз. Розпочалося важке лікування. У день народження (і в тих стінах життя триває, просто усі відчуття стають більш загостреними) нові подруги написали нехитрого віршика, подарували скульптурку ангела-хранителя, квіти. Разом накрили стіл з пляшкою червоного вина й до вечора зичили іменинниці доброго здоров’я і довгих років повноцінного життя.
Їх об’єднала спільна біда, непевність у майбутньому і туманні перспективи. Надія довгі роки береже той скромний подарунок, пожовклий аркуш з віршованими побажаннями і теплі спогади про подруг. Першою пішла якось несподівано Людмила, у якої хвороба була на початкових стадіях і не несла явної загрози. Певно, зробили своє домашні негаразди, подружня невірність чоловіка. Катерина довго й відчайдушно боролася за життя, але без моральної і матеріальної підтримки тяжко витримати цей двобій. У Галини були кошти, велика любляча родина, але, напевне, не було талану…
У той непростий час вони підтримували одна одну як могли. Серед онкохворих траплялися зовсім молоденькі дівчатка, юні мами. До таких було особливе ставлення – їх жаліли, оберігали, ними опікувалися. З ними мову вели виключно про майбутнє. Ці ще по суті діти вірили, із надією дивилися у вічі, терпляче зносили тяжкі лікарняні будні. Були серед хворих і жінки похилого віку. Запам’яталася бабця із віддаленого району, яка наближалася до свого вісімдесятиліття. Щоразу, коли збиралися біля телевізора чи у скверику на лавах, самотня жінка зі сльозами згадувала свого вірного друга котика – співчутливого розумника, котрий любить її і жаліє, лягає на найболючіше місце й лікує. «Як же він тепер сам?! Хто його нагодує, хто молочка в черепок наллє, хто за вушком почухає»… Старенька була невтішна й побивалася не за власне здоров’я і життя, а за того, хто скрасив її самотні дні. Їй усі співчували, їй усі дивувалися.
Аж поки одного дня, вислухавши черговий раз бабину біду, до неї не звернулася Надія: «Ой, бабусю, що Ви все так побиваєтеся за котом. Він до когось приб’ється за Вашої відсутності. Тут удома сам залишився чоловік – як Сонце! А раптом хтось пожаліє та пригріє!» Довго жінки сміялися. Посміялися та й задумалися кожна про своє.
Тим часом на Надію чекала приємна несподіванка: до неї в лікарню приїхали сини з дружинами й дітьми. За їх спинами винувато посміхався Микола. Сини спантеличено ховали свою винуватість, невісточки ластівками вилися навколо свекрухи, а онучатам усе хотілося вмоститися бабусі на коліна. Наробивши галасу у відділенні, заспішили на вулицю.
Через певний час Надія повернулася до палати щаслива і в сльозах. «Так хотілося б побачити своїх онуків парубками, - виправдовувалася вона. – І уточнювала: жити хочеться»…
- Таким як ти тільки й жити, - заспокоювала її бабуся. – Дивися, яка в тебе велика й дружна родина. Це мене окрім кота ніхто не жде… Кажуть, що сусідка його забрала до себе, але мій Мурзик щодня додому навідується, подовгу сидить на воротях і когось виглядає зі шляху.
Любов – вона буває різна. Когось люблять чоловік, діти, онуки. І це змушує боротися за життя, вірити в свою щасливу зірку. А комусь досить кота, який вірно чекає й дуже журиться за доброю хазяйкою. Головне - відчувати себе потрібною.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Обидва сини закінчили столичні вузи й утверджувалися в цьому непростому бізнесовому світі, створювали кар’єру, мали сім’ї і вже порадували доволі молодих матусю із татком онуками. Сама Надія працювала головним бухгалтером одного з провідних банків, на свої півсотні років не виглядала, часто ловила на собі захоплені погляди чоловіків і заздрісні – жінок. Висока, струнка, із гнучким станом і стрімкою ходою, вона була під стать своєму Миколі. Той мав майже двометровий зріст, могутні плечі й густий бас. Вони любили активний відпочинок, при цьому встигали на городі вирощувати все, що потрібно для сім’ї, а на зиму у погребі було все, щоб і себе порадувати, і рідних пригостити. З будь-якою роботою разом справлялися дружно й швидко.
І раптом одного дня життя ніби спіткнулося і втратило рівновагу. Розгублено слухала лікаря про необхідність операції і тривалого лікування. Під кабінетом довгими кроками міряв коридор Микола. Повз нього швиденько дрібними перебіжками прошмигнула жінка з переляканими очима, інша нервово обсмикувала на голові хустину. «Голова ж зовсім лиса!» - подумки здивувався Микола. У всіх був погляд сполоханих звіряток. Надя вийшла з кабінету смертельно бліда, але з гордо піднятою головою, коротко кинула: «Ходімо на свіже повітря».
Біля онкодиспансеру чимало зелених насаджень, серед них більшість рослин незвичних для нашого краю. Сіли під розлогим кущем подалі від сторонніх очей. Як ні намагалася Надія стримати сльози, але вони самі бризнули з очей. Перше, що спромоглася вимовити: «Синам поки що ні слова!» Микола мовчки кивав головою, притискаючи дружину до себе. Думки роїлися в його голові, але жодна не здавалася переконливою. Врешті, видавив: «Це ще не кінець усьому. Це лише початок нашого нового життя, початок боротьби за нього». Напевне, на той момент це були ті слова, які їй були потрібні. Надія втерла сльози, підвела голову й навіть розправила плечі: «Ходімо!»
…То були нелегкі дні й місяці. Діти й невістки в Києві дивувалися, чому всі їх намагання на вихідні приїхати до рідного містечка натикалися на стриману але категоричну відмову. Навіть у липні на день народження матусі їх попросили зачекати. Тим часом Надії зробили операцію, аналізи підтвердили страшний діагноз. Розпочалося важке лікування. У день народження (і в тих стінах життя триває, просто усі відчуття стають більш загостреними) нові подруги написали нехитрого віршика, подарували скульптурку ангела-хранителя, квіти. Разом накрили стіл з пляшкою червоного вина й до вечора зичили іменинниці доброго здоров’я і довгих років повноцінного життя.
Їх об’єднала спільна біда, непевність у майбутньому і туманні перспективи. Надія довгі роки береже той скромний подарунок, пожовклий аркуш з віршованими побажаннями і теплі спогади про подруг. Першою пішла якось несподівано Людмила, у якої хвороба була на початкових стадіях і не несла явної загрози. Певно, зробили своє домашні негаразди, подружня невірність чоловіка. Катерина довго й відчайдушно боролася за життя, але без моральної і матеріальної підтримки тяжко витримати цей двобій. У Галини були кошти, велика любляча родина, але, напевне, не було талану…
У той непростий час вони підтримували одна одну як могли. Серед онкохворих траплялися зовсім молоденькі дівчатка, юні мами. До таких було особливе ставлення – їх жаліли, оберігали, ними опікувалися. З ними мову вели виключно про майбутнє. Ці ще по суті діти вірили, із надією дивилися у вічі, терпляче зносили тяжкі лікарняні будні. Були серед хворих і жінки похилого віку. Запам’яталася бабця із віддаленого району, яка наближалася до свого вісімдесятиліття. Щоразу, коли збиралися біля телевізора чи у скверику на лавах, самотня жінка зі сльозами згадувала свого вірного друга котика – співчутливого розумника, котрий любить її і жаліє, лягає на найболючіше місце й лікує. «Як же він тепер сам?! Хто його нагодує, хто молочка в черепок наллє, хто за вушком почухає»… Старенька була невтішна й побивалася не за власне здоров’я і життя, а за того, хто скрасив її самотні дні. Їй усі співчували, їй усі дивувалися.
Аж поки одного дня, вислухавши черговий раз бабину біду, до неї не звернулася Надія: «Ой, бабусю, що Ви все так побиваєтеся за котом. Він до когось приб’ється за Вашої відсутності. Тут удома сам залишився чоловік – як Сонце! А раптом хтось пожаліє та пригріє!» Довго жінки сміялися. Посміялися та й задумалися кожна про своє.
Тим часом на Надію чекала приємна несподіванка: до неї в лікарню приїхали сини з дружинами й дітьми. За їх спинами винувато посміхався Микола. Сини спантеличено ховали свою винуватість, невісточки ластівками вилися навколо свекрухи, а онучатам усе хотілося вмоститися бабусі на коліна. Наробивши галасу у відділенні, заспішили на вулицю.
Через певний час Надія повернулася до палати щаслива і в сльозах. «Так хотілося б побачити своїх онуків парубками, - виправдовувалася вона. – І уточнювала: жити хочеться»…
- Таким як ти тільки й жити, - заспокоювала її бабуся. – Дивися, яка в тебе велика й дружна родина. Це мене окрім кота ніхто не жде… Кажуть, що сусідка його забрала до себе, але мій Мурзик щодня додому навідується, подовгу сидить на воротях і когось виглядає зі шляху.
Любов – вона буває різна. Когось люблять чоловік, діти, онуки. І це змушує боротися за життя, вірити в свою щасливу зірку. А комусь досить кота, який вірно чекає й дуже журиться за доброю хазяйкою. Головне - відчувати себе потрібною.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий