Наскільки життя місцевої громади пов’язане із залізницею – добре відомо всім. Історія нашого краю в значній мірі є історією людей, які працювали на сталевій магістралі. Чимало хто з них пройшов складний і водночас цікавий життєвий шлях. На долі залізничників вплинули буремні події різних епох, зміни суспільного ладу і технічний прогрес. В архівних документах збереглася напрочуд змістовна добірка матеріалів про мешканців міста над річкою Снов, для яких локомотивне депо було не просто місцем роботи... Наочним прикладом є біографії Опанаса Миронова та Григорія Луцика.
Життєпис Опанаса Миронова – це свідчення здатності навіть звичайної людини досягти своєї мети. Народився він 1880 року в Городні. В його сім’ї було ще семеро братів і сестер. Батько працював майстром-одинаком. З дев’ятирічного віку Опанас пішов навчатися до Городнянського повітового училища, але закінчив лише три класи: довелося з підліткового віку йти працювати. Коли хлопцю було 16 років – батько помер. Мати ж відправила сина учнем слюсаря до майстерні. Опанувавши професію, той у 1899 році влаштувався в депо станції Сновська – слюсарювати за 70 копійок на день. Перебрався на нове місце мешкання з 40-річною матір’ю Агафією Яківною, 12-річною сестрою Аксинією та 12-річим братом Михайлом. Однак юнак виявився доволі тямущим і за дворічний період зміг дослужитися до посади помічника машиніста (оклад – 25 карбованців), а з 1905 року, працюючи в Бахмачі, став машиністом паровоза із місячною зарплатнею у 35 карбованців. (Відпустку тоді давали на строк від 7 до 14 днів). У 1909 році його перевели працювати на станцію Калкуни в Курляндській губернії (Латвія). Відрядження до Прибалтики затягнулося загалом на п’ять років. Потім Опанас Миронов опинився в Росії – на Орловській залізниці, й лише в листопаді 1917-го повернувся до Сновська. Стосовно його, так би мовити, громадянської позиції, то він з 1916 року належав до профспілки залізничників. Разом з тим до пенсійної каси вирішив не вступати. Мабуть, вирішив у старості покладатися на себе і любов та турботу дітей. Жив він по вулиці Чернігівській у будинку під номером 14. Мав дружину Марфу (1891 р.н.), синів Петра (1918 р.н.) і Вітольда (1924 р.н). Однак пізніше в документах, зокрема – в особовій картці, згадується інша жінка – Олена Адамівна (у дівоцтві – Доценко).
Цікаво склалася доля рідні Опанаса Миронова. Станом на 1939 рік, пишучи автобіографію, він згадував: брат Федір працює начальником депо в Одесі, Костянтин – начальником депо в Могильові, Лаврентій – ревізором на станції Черкаси, брат дружини – лікар у Чернігові, син Петро – слюсар депо, син Вітольд – учень залізничної школи.
Правду кажучи, роботу машиніста в усі часи легкою назвати було складно. З одного боку він мав доволі високий (порівняно з іншими робітниками) дохід, але з іншого – треба було мати технічну освіту й працювати професійно та сумлінно. Адже різне траплялося. Так, у 1902 році на Опанаса Миронова наклали штраф у сумі 6 крб. 50 коп. за невчасну явку на потяг у Бахмачі. (Мабуть, затримався десь). У 1910 році отримав догану за допущення пошкодження золотникового дзеркала і золотника, у 1914-му – сувору догану за розрив паропровідної труби під час змащування. Вже при радянській владі, у 1928 році, йому висловили зауваження за отримання понад норму мастильних матеріалів. (Напевне, якийсь знайомий попрохав принести трохи солідолу). Неприємність трапилася в 1931 році, коли герой цієї оповіді через неправильне маневрування на станції Низківка наразився на штраф у сумі 12 крб. 30 коп. Покарали машиніста і за шість зупинок у дорозі протягом 1926 року (від 18 до 31 хвилини). Причиною могло стати ігнорування норм завантаження дров перед поїздкою. А в 1937 році наклали стягнення (догана і утримання вартості ремонту) за зупинку в дорозі й пошкодження підшипника. Проте траплялися і приємні моменти. За підсумками 1935, 1938, 1939 і 1940 років залізничник отримував премії в розмірі місячного окладу – за безаварійну роботу. Також одного разу його заохотили за перевиконання плану набором шкіряного одягу і черевиками.
Станом на квітень 1941 року Опанас Миронов мав посаду старшого машиніста. Незабаром, улітку, почалася війна з німцями. Залізничник, якому йшов уже 61-ий рік, не евакуювався й під час окупації працював у місті сторожем. Після повернення радянських військ до нашого краю він з 1 листопада 1943 року наказом заступника начальника депо (ТЧ-5) Чепурка став до роботи машиністом. Вже у 1949 році на підставі висновку лікарської комісії його визнали непридатним для професії машиніста й перевели на посаду сторожа. (Дійсно, на той момент діду йшов вже 69-ий рік). Наказ підписав начальник (ТЧ-7) Концевой. Завершенням трудової біографії Опанаса Миронова стала його заява, датована 4 січня 1951 року. Він попрохав звільнення через хворобу. Цікавий момент: у Опанаса Миронова був доволі непоганий, майже каліграфічний почерк, а в залишених ним текстах документів мало граматичних помилок. Схоже, три роки в повітовому училищі він провів не даремно. І що показово - чимало його родичів зробили кар’єру на залізниці. Може, мали рідню з хорошими зв’язками?
До біографії ще одного місцевого залізничника – Григорія Луцика, інтерес виник через те, що він хоч і нетривалий час, але працював у місцевій газеті. Про його життя добре розповіли заповнені у депо різноманітні анкети і трудові книжки. Отже, народився він 1905 року в Носівці. Походження сім’ї – селянське, але батько ще за царських часів почав робити кар’єру на залізниці: до 1916 року був у депо змащувачем, у 1917-1918 рр. – столяром, а потім – і помічником машиніста. (Помер у 1922 році).
Сам Григорій закінчив місцеву школу-семирічку й відразу подався в депо – учнем слюсаря. Однак пропрацював лише 4 дні, бо пішов навчатися в Сновське фабрично-заводське училище. Там він провів аж п’ять років. З вересня по грудень 1927 року перебував на посаді слюсаря в депо „Гомель”. Наступний рік віддав армії, служив у Києві, в 6-му залізничному полку. Демобілізувався, повернувся до Сновська і майже рік слюсарював у депо. А потім цей молодий чоловік потрапив у поле зору тутешньої номенклатури й отримав пропозицію перейти у розпорядження райпарткому. Григорій Луцик став членом компартії. Однак в органах влади у нього щось „не склалося”. Пропрацювавши рік у Чернігові, в окружному земвідділі, після проведеної адміністративної реформи він знову опинився в депо на посаді слюсаря. Але оскільки раніше закінчив вечірнє відділення робітничого факультету, то отримав нагоду перейти працювати до Сновського ФЗУ завідуючим майстернями. У 1932 році з ним трапилася неприємна оказія - втратив партійний квиток, за що отримав догану. Однак це не завадило йому на початку 1933 року перейти на роботу в райпартком завідуючим інформаційним відділом. Там він мав пряме відношення до видання газети „Соціалістичний наступ”. Але знову щось сталося, й Григорія Луцика 6 серпня 1933 р. „перемістили” – зробивши завклубом залізничників. Там він затримався майже на рік, звідки перейшов на посаду голови „месткому” депо. Майже три роки праці – й сталося очевидне підвищення: стає секретарем партійного комітету залізничного вузла „Сновськ”. Понад 4 місяці він належав до числа тих посадовців, від яких залежало багато чого в нашому місті. Проте... Саме в той час тривала активна боротьба за владу між номенклатурними кланами. Хто з начальства перемагав - оголошував своїх переможених суперників „ворогами народу”. Неугодних могли заарештувати, заслати в Сибір, розстріляти. У „кращому випадку” – позбавити посади. „Під роздачу” потрапив і Григорій Луцик. З формулюванням „За втрату класової пильності” його звільнили з роботи, виключили з партії й відправили працювати слюсарем у депо. Не допомогло навіть те, що наш земляк (судячи з анкети) раніше успішно пройшов партійну чистку, ініційовану в 1933 році... Через півроку став помічником машиніста. Звідти невдовзі перейшов працювати черговим депо. А 9 вересня 1939 року був мобілізований до армії. Радянський Союз тоді саме активно включився в ІІ світову війну... Відтоді про долю Григорія Луцика документальних згадок не знайдено... Нез’ясованим лишається ймовірна причина його зигзагоподібних переміщень по службі. Його біографія – ніби ж пролетарська. (Хоча брат Тихон, паровозний машиніст, отримав „п’ять років” за аварію). Дружина Григорія – Вікторія Станіславівна Паздзуревська, мала батька, який до радянської епохи працював слюсарем у депо „Білосток”. (Пізніше переїхав до Ленінграда й влаштувався пожежним інспектором). На той час Білосток уже перебував у складі Польщі й там мешкала тітка Вікторії. Може, „компетентні органи” й пильна громадськість запідозрили родину Григорія Луцика в таємній співпраці з польським „ворогом”? Цілком можливо. Тоді панував шалений „класовий” психоз, а будь-який бажаючий міг легко „підставити” сусіда, родича чи колегу по роботі, „стуканувши, куди треба”.
Загалом же доля Григорія Луцика цікава в даному випадку тим, що він працював у районній газеті, у пресовому органі, який був попередником сучасного „Променя”.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
P.S. Ми продовжимо в наступному номері публікацію
матеріалів на тему минувшини місцевої залізниці.
Цікаво склалася доля рідні Опанаса Миронова. Станом на 1939 рік, пишучи автобіографію, він згадував: брат Федір працює начальником депо в Одесі, Костянтин – начальником депо в Могильові, Лаврентій – ревізором на станції Черкаси, брат дружини – лікар у Чернігові, син Петро – слюсар депо, син Вітольд – учень залізничної школи.
Правду кажучи, роботу машиніста в усі часи легкою назвати було складно. З одного боку він мав доволі високий (порівняно з іншими робітниками) дохід, але з іншого – треба було мати технічну освіту й працювати професійно та сумлінно. Адже різне траплялося. Так, у 1902 році на Опанаса Миронова наклали штраф у сумі 6 крб. 50 коп. за невчасну явку на потяг у Бахмачі. (Мабуть, затримався десь). У 1910 році отримав догану за допущення пошкодження золотникового дзеркала і золотника, у 1914-му – сувору догану за розрив паропровідної труби під час змащування. Вже при радянській владі, у 1928 році, йому висловили зауваження за отримання понад норму мастильних матеріалів. (Напевне, якийсь знайомий попрохав принести трохи солідолу). Неприємність трапилася в 1931 році, коли герой цієї оповіді через неправильне маневрування на станції Низківка наразився на штраф у сумі 12 крб. 30 коп. Покарали машиніста і за шість зупинок у дорозі протягом 1926 року (від 18 до 31 хвилини). Причиною могло стати ігнорування норм завантаження дров перед поїздкою. А в 1937 році наклали стягнення (догана і утримання вартості ремонту) за зупинку в дорозі й пошкодження підшипника. Проте траплялися і приємні моменти. За підсумками 1935, 1938, 1939 і 1940 років залізничник отримував премії в розмірі місячного окладу – за безаварійну роботу. Також одного разу його заохотили за перевиконання плану набором шкіряного одягу і черевиками.
Станом на квітень 1941 року Опанас Миронов мав посаду старшого машиніста. Незабаром, улітку, почалася війна з німцями. Залізничник, якому йшов уже 61-ий рік, не евакуювався й під час окупації працював у місті сторожем. Після повернення радянських військ до нашого краю він з 1 листопада 1943 року наказом заступника начальника депо (ТЧ-5) Чепурка став до роботи машиністом. Вже у 1949 році на підставі висновку лікарської комісії його визнали непридатним для професії машиніста й перевели на посаду сторожа. (Дійсно, на той момент діду йшов вже 69-ий рік). Наказ підписав начальник (ТЧ-7) Концевой. Завершенням трудової біографії Опанаса Миронова стала його заява, датована 4 січня 1951 року. Він попрохав звільнення через хворобу. Цікавий момент: у Опанаса Миронова був доволі непоганий, майже каліграфічний почерк, а в залишених ним текстах документів мало граматичних помилок. Схоже, три роки в повітовому училищі він провів не даремно. І що показово - чимало його родичів зробили кар’єру на залізниці. Може, мали рідню з хорошими зв’язками?
До біографії ще одного місцевого залізничника – Григорія Луцика, інтерес виник через те, що він хоч і нетривалий час, але працював у місцевій газеті. Про його життя добре розповіли заповнені у депо різноманітні анкети і трудові книжки. Отже, народився він 1905 року в Носівці. Походження сім’ї – селянське, але батько ще за царських часів почав робити кар’єру на залізниці: до 1916 року був у депо змащувачем, у 1917-1918 рр. – столяром, а потім – і помічником машиніста. (Помер у 1922 році).
Сам Григорій закінчив місцеву школу-семирічку й відразу подався в депо – учнем слюсаря. Однак пропрацював лише 4 дні, бо пішов навчатися в Сновське фабрично-заводське училище. Там він провів аж п’ять років. З вересня по грудень 1927 року перебував на посаді слюсаря в депо „Гомель”. Наступний рік віддав армії, служив у Києві, в 6-му залізничному полку. Демобілізувався, повернувся до Сновська і майже рік слюсарював у депо. А потім цей молодий чоловік потрапив у поле зору тутешньої номенклатури й отримав пропозицію перейти у розпорядження райпарткому. Григорій Луцик став членом компартії. Однак в органах влади у нього щось „не склалося”. Пропрацювавши рік у Чернігові, в окружному земвідділі, після проведеної адміністративної реформи він знову опинився в депо на посаді слюсаря. Але оскільки раніше закінчив вечірнє відділення робітничого факультету, то отримав нагоду перейти працювати до Сновського ФЗУ завідуючим майстернями. У 1932 році з ним трапилася неприємна оказія - втратив партійний квиток, за що отримав догану. Однак це не завадило йому на початку 1933 року перейти на роботу в райпартком завідуючим інформаційним відділом. Там він мав пряме відношення до видання газети „Соціалістичний наступ”. Але знову щось сталося, й Григорія Луцика 6 серпня 1933 р. „перемістили” – зробивши завклубом залізничників. Там він затримався майже на рік, звідки перейшов на посаду голови „месткому” депо. Майже три роки праці – й сталося очевидне підвищення: стає секретарем партійного комітету залізничного вузла „Сновськ”. Понад 4 місяці він належав до числа тих посадовців, від яких залежало багато чого в нашому місті. Проте... Саме в той час тривала активна боротьба за владу між номенклатурними кланами. Хто з начальства перемагав - оголошував своїх переможених суперників „ворогами народу”. Неугодних могли заарештувати, заслати в Сибір, розстріляти. У „кращому випадку” – позбавити посади. „Під роздачу” потрапив і Григорій Луцик. З формулюванням „За втрату класової пильності” його звільнили з роботи, виключили з партії й відправили працювати слюсарем у депо. Не допомогло навіть те, що наш земляк (судячи з анкети) раніше успішно пройшов партійну чистку, ініційовану в 1933 році... Через півроку став помічником машиніста. Звідти невдовзі перейшов працювати черговим депо. А 9 вересня 1939 року був мобілізований до армії. Радянський Союз тоді саме активно включився в ІІ світову війну... Відтоді про долю Григорія Луцика документальних згадок не знайдено... Нез’ясованим лишається ймовірна причина його зигзагоподібних переміщень по службі. Його біографія – ніби ж пролетарська. (Хоча брат Тихон, паровозний машиніст, отримав „п’ять років” за аварію). Дружина Григорія – Вікторія Станіславівна Паздзуревська, мала батька, який до радянської епохи працював слюсарем у депо „Білосток”. (Пізніше переїхав до Ленінграда й влаштувався пожежним інспектором). На той час Білосток уже перебував у складі Польщі й там мешкала тітка Вікторії. Може, „компетентні органи” й пильна громадськість запідозрили родину Григорія Луцика в таємній співпраці з польським „ворогом”? Цілком можливо. Тоді панував шалений „класовий” психоз, а будь-який бажаючий міг легко „підставити” сусіда, родича чи колегу по роботі, „стуканувши, куди треба”.
Загалом же доля Григорія Луцика цікава в даному випадку тим, що він працював у районній газеті, у пресовому органі, який був попередником сучасного „Променя”.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
P.S. Ми продовжимо в наступному номері публікацію
матеріалів на тему минувшини місцевої залізниці.
Комментариев нет:
Отправить комментарий