Один з прикладів - сім’я Мельникових. Перша документальна згадка про старшого з них – Мартина, серед іншого, вказує на його роботу з 1903 по 1906-ий рік слюсарем у депо „Гомель” управління Поліської залізниці. Звільнили його з роботи через скорочення штатів.
У 1910 році в чоловіка народився син Михайло. (Сім’я тоді жила в селі Зарудівка, під Терехівкою). У пошуках заробітку, щоб було на що утримувати жінку й дітей, вирушає Мартин Мельников аж на Донбас, де з 1911 по 1912 рік працював на підйомній машині в Мінаївській рудні акціонерного Новопрохорівського товариства камінновугільних шахт. Звідти він за власним бажанням перейшов на Північно-Донецьку залізницю, управління якою здійснювалося з Харкова. Його професія називалася просто – змащувальник. Тобто мав справу з мазутою. Надалі в його біографії - біла пляма. Натомість з’являється інформація про сина Михайла. Той закінчив 5 класів школи, згодом – з 1925 по 1929 роки – наймитував, а в 1929 році влаштувався кочегаром у депо „Сновськ”. Лише через 21 рік, у 1933-ому, стає точно відомо – Мартин Мельников перебуває на посаді машиніста у депо „Сновськ”. А незадовго перед цим побував у відрядженні на Мурманській залізниці, в Росії. (На той період припала велика неприємність: сина Михайла у квітні звільнили з роботи - за підробку документа на видачу гасу. Схоже, молодий чоловік хотів безкоштовно заправити освітлювальну лампу вдома). Вже в 1936-37 роках у житті й роботі Мартина почалася якась чорна смуга. За зупинку перед відкритим семафором на станції Бахмач йому оголосили догану. Згодом отримав сувору догану за те, що не продув котел і димогарні труби перед виїздом з Гомеля. Карали його за незаплановані зупинки (на 69-му, 167-му, 181-му 106-му кілометрах), за запізнення протягом січня 1937 року восьми керованих ним потягів загалом на 5 год. 53 хв. І ось 7 лютого 1937 року в розпорядженні начальника депо (ТЧ-5) Логвинова з’явилися такі слова: „Мельников Мартин став на шлях дезорганізації роботи... і зриву потягів з графіка”. Він допустив спізнення „товарняка” вагою 937 тонн на 2 год. 52 хв. Вердикт виявився однозначним – звільнити з роботи.
Можливо, на психологічний стан Мартина Мельникова тоді вплинуло сімейне лихо, спричинивши втрату пильності й відповідальності на роботі. син Михайло, звільнений з депо „Сновськ”, влаштувався у депо „Унеча” (в Білорусії). Там прожив до 1935 року, але знову втратив роботу. Через рік його заарештували, а „трійка” НКВД „впаяла” йому 5 років. Покарання довелося відбувати у „холодних краях”. Звільнившись у березні 1939-го, він 7 місяців ще пропрацював механіком електростанції Південно-Західного гірничо-промислового управління НКВД. Заробивши грошей на дорогу, Михайло Мельников вирушив додому, як тоді казали – „на материк”. І в січні 1940 року тодішній начальник депо Живов прийняв цього чоловіка на роботу – чорноробом у цех промивки...
Напрочуд цікавими виявилися біографії представників великої родини Ільєнків. Найстарший з них – Костянтин Ілліч – народився 19 березня 1886 року в селі Лави Сосницького повіту Чернігівської губернії. І хоча в анкетах потім писав, що його батько - хлібороб, але в графі „суспільний стан” свідомо зазначав – козак. У підлітковому віці закінчив Корюківське церковно-парафіяльне училище (принаймні, такий запис є в особовій картці). З 17 років пішов працювати. У 1911 році влаштувався монтером у депо „Сновськ” – обслуговував Тихоновицьку вузькоколійку, а згодом став паровозним машиністом на цій гілці. Пізніше його перевели у слюсарі (1921 року). У період епохальних суспільних змін (1917-1920 рр.) К.І. Ільєнко виявив неабияку громадську активність, долучившись до роботи Сновського військово-революційного комітету. Станом на березень 1922 року його звільнили із залізниці. (Як він написав у заяві до Сновського месткому, „без усіляких причин”. Чому це сталося насправді – хтозна. Може – через скорочення штатів у депо? Тоді начальником дільниці тяги був Підгурський, діловодом – Жиляєв).
Але 13 квітня 1924 року заяву безробітного К.І. Ільєнка про надання роботи розглянули й через три дні працевлаштували на посаду чорнороба 3 розряду. Але минуло трохи більш як місяць – і його знову звільнили. Однак вже у липні – повернули до роботи. Наступні сім років К.І. Ільєнко слюсарював у депо, проте – з перервою у червні 1930 року. Бо тоді депо „Сновськ” закрили, чимало робітників перевели в депо „Гомель”. (Щоправда, незабаром галузеве керівництво усвідомило неправильність такого кроку й діяльність депо у нашому місті довелося відновити).
Заробіток К.Ільєнка у листопаді 1930 року (за 192 години) склав 110 крб. 19 коп., у грудні (за 192 години) – 103 крб. 25 коп., у січні 1931-го (за 176 годин) – 78 крб. 87 коп., у лютому (за 63 години) – 30 крб. 33 коп. При цьому з робітника „утримали” 25 карбованців на облігації. (Тоді держава у добровільно-примусовому порядку забирала у людей частину заробітку, використовуючи ці кошти на власний розсуд і обіцяючи „повернути позичене потім”). У 1933 році К.І. Ільєнко став кандидатом у члени до компартії.
Зі своєю сім’єю (мати, 1862 р.н., дружина – Марія Федорівна, у дівоцтві Буштрук, 1890 р.н., сини Петро, 1907 р.н., Костянтин, 1924 р.н., Віталій, 1928 р.н., доньки – Ніна, 1909 р.н., Раїса, 1915 р.н., Олександра, 1917 р.н., Марія, 1919 р.н.) жив по вулиці Великощимельській, 36. Вони утримували корову. В 1941-му, коли почалася війна з Німеччиною, К.І. Ільєнко виїхав в евакуацію і в 1943-му помер. За версією сина Віталія – в Саратові, а сина Костянтина – у Воронежі.
...Життя доньки Раї після закінчення школи-семирічки склалося так: спочатку пішла навчатися до місцевого фабрично-заводського училища. У 1932 році, здобувши спеціальність, вирушила до депо „Конотоп” працювати слюсарем. Через рік повернулася в Сновськ, на посадку розцінювачки депо. У 1936-му стала членом лінійного комітету профспілки – очолювала комітет Червоного хреста. Однак у 1937 році (коли тривали активні політичні репресії) вирішила, що спокійніше буде працювати рахівником на паливному складі. Щоправда, там вона протрималася рік і звільнилася, присвятивши потім час вихованню двох синів – 1938 і 1941 рр.н. Перед німецькою окупацією встигла виїхати аж у Новисибірську область, де влаштувалася працювати на пошту. З 1943-го – вона рахівник спецформування УВВР-4, з 1944 – у Щорсі, бухгалтер будліспромгоспу. Звідти у 1945 році перейшла на роботу в райвиконком – завідуючою загальним відділом. У 1946-47 рр. вона вже старший інспектор відділу соціального держзабезпечення. Через рік Раїса Ільєнко звільнилася за власним бажанням і перейшла працювати бухгалтером у бюро з видачі продуктових карток. Але у 1948-му таку посаду скоротили через ліквідацію карткової системи. Звідти її трудовий шлях проліг до депо - розцінювачкою. У 1950 році Раїса Ільєнко звільнилася й виїхала на нове місце мешкання. Про її чоловіка у документах жодних згадок немає. Як бачимо, доля поводила цю жінку по всіх усюдах. Різні краї, різні люди, різні роботи – було що потім згадати...
Майже всі її брати та сестри мали схожі біографії. Костянтин (1924 р.н.) після закінчення 6 класів школи став чорноробом у депо, потім – вирушив у Могилів на курси слюсарів. Здобувши професію, за два дні до початку війни з Німеччиною отримав направлення в депо Калинковичі, де й пропрацював до серпня 1941 року. В непростих умовах німецького наступу на схід йому пощастило дістатися додому. В 1942 році окупанти відправили його працювати до Німеччини, в місто Галле, на завод з виробництва боєприпасів. Там він швидко знайшов спільну мову з колишнім лейтенантом Червоної армії на прізвище Марченко й вони організували диверсію на підприємстві: коротке замикання в електромережі. Після скоєного довелося тікати, але на третій день їх упіймали. Спочатку на допиті вибили хлопцю 8 зубів, хотіли повісити, але в підсумку відправили у концтабір Бухенвальд. Костянтин Ільєнко працював на вивезенні граніту. Звідти нашого земляка перевели в концтабір Равенсбрюк. У 1944 році адміністрація запідозрила його в зв’язках з дівчатами, які жили неподалік табору, й відправила на острів Узедан. У квітні 1945-го на цю територію вступили радянські війська, Костянтин Ільєнко був прийнятий до складу 69-ої стрілецької дивізії.
На службі провів час до лютого 1947 року. Після демобілізації приїхав у Щорс, влаштувався в депо – слюсарем. У 1949 році перебрався у місто Вільнюс (Литва). Через 10 років повернувся слюсарювати до нашого депо, але вже у серпні 1960-го знову виїхав на нове місце мешкання...
Марія Ільєнко, 1919 р.н., після закінчення 9 класів середньої школи теж вирішила пов’язати своє життя із залізницею. У жовтні 1938 року написала заяву начальнику депо, що хоче працювати розцінювачкою. Причому вказала людину, яка за неї могла поручитися: кадровика депо товариша Мисника. Цю посаду вона отримала з окладом 137 карбованців на місяць. Проте вже через рік Марія звільнилася – „через домашні обставини”.
Наймолодший у сім’ї Ільєнків – Віталій (1928 р.н.), до війни з німцями встиг закінчити в школі лише 5 класів. Під час окупації пас худобу, але коли йому виповнилося 14 років – окупанти поставили його на облік при біржі праці й змусили обирати: йти на роботу тут, у депо, або відправитися до Німеччини. Хлопчина обрав працевлаштування в Щорсі й став учнем столяра. Після вступу в Щорс радянських військ (1943 рік), Віталій записався до допоміжного підрозділу НКВД, а з серпня 1944-го – слюсарював у депо. У 1947 році В.Ільєнка відкомандирували до вагоноремонтної колони, наступного року – повернули назад у депо. Пізніших згадок про його залізничну біографію у документах не збереглося...
Люди, згадані у цій статті, хоч і працювали на залізниці, однак їхні долі ніколи не були прямими, як колія. Події біографії вели їх, мов за звивистою ниткою, випробовуючи на міцність й не даючи добре обжитися на одному місці.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий