Володимир Зенченко – один з тих чоловіків, про яких кажуть: народився з кермом у руках. Більшу частину зі своїх 53 років пропрацював у автопідприємстві. Починав з вантажоперевезень. Ними займається і зараз: три останні роки працює у чернігівського підприємця. Перевозить товари. Зараз – у сусідню Росію. Тижнями в поїздках.
Не кожному підходить така робота, коли каб
іна – і робоче місце, і їдальня, і спальня. Харчуватися доводиться переважно сухими пайками чи в придорожніх кафешках (за власні кошти). А він любить борщ, який готує дружина. Розтягує якомога надовше той, що зварила перед самою поїздкою і поставила в машину. Розказує: поки не закінчується запас домашніх харчів, він ніби і справді дома. І усі негаразди (особливо дошкуляють кордони і митниці, де доводиться вимушено простоювати по кілька діб) здаються незначними.Ще одна незручність, пов`язана з роботою: свята доводиться зустрічати нарізно з родиною. Окрім, хіба що, Нового року. Тоді вони збираються за святковим столом усі – приїздить дочка із зятем і онукою з Сосниці (син з невісткою живуть разом з батьками).
Євген (йому 26), до речі, також далекобійник. Поїздив по ближчому зарубіжжю. Зараз возить вантажі у Фінляндію. Як і батько, у захваті від білоруських доріг. Дарма, що за пересування ними доводиться платити: траса, як дзеркало, так само і в країнах Прибалтики. А в Росії, кажуть, дороги практично такі, як і в нас.
Цікавлюсь, чим приваблює така робота, окрім хіба що зарплатні (отримують проценти в залежності від вартості вантажу, що перевозять). Вони кажуть: тим, що вона – не для слабкодухих. Кожна поїздка – це ніби маленьке життя, з усіма його радощами і бідами, особливим братством і взаємовиручкою. Далекобійник ніколи не проїде повз колегу, в якого сталася поламка, - при цьому не має значення, знайомі вони між собою, чи вперше один одного бачать. А ще така робота дозволяє безпомилково визначити ціну шлюбу. Володимир не приховує: тут йому по-справжньому пощастило. Разом з Тетяною 28 років. І кожен - щасливий, хоч, здається, не було нічого особливого - сильних пристрастей, надзвичайних подій... Вони любили одне одного, ростили дітей, і не було випадку, щоб хоч на якийсь час втратили довіру, перестали розуміти, почали ревнувати. Небагато хто може такими похвалитися. Цього штучно не створиш.
- Уміти чекати і бути терпялчою - головне для дружини далекобійника, - говорить Тетяна Зенченко.
Після закінчення Чернігівського медучилища (в 1985 р.) вона незмінно працює в оглядовому кабінеті райполіклініки. Не з книжок знає, як воно – постійно чекати чоловіка. «Чекання винагороджується тим, що Володя мене ніколи не підводить. Я впевнена у ньому, як у собі. Ми навіть ніколи не сварились по-справжньому. Не було приводу».
Він досі – її герой. Саме про такого чоловіка – небатослівного, роботящого, вірного – вона мріяла в юності. Такого й зустріла. Хіба це – не щастя?
Марія ІСАЧЕНКО
На знімку: далекобійник Володимир Зенченко і його дружина Тетяна.
Комментариев нет:
Отправить комментарий