З сивої давнини (ще до нашої ери) людство використовувало диких бджіл, отримуючи від них цілющий солодкий мед і віск. Дикі бджоли жили в дуплах лісових дерев або в гірських ущелинах. З часом люди навчились наближати бджолині сім`ї з лісів до свого житла.
Дупла в деревах, де жили бджоли, називались борті. Згодом, коли люди почали самі виготовляти для бджіл штучні дупла, з’явилася назва в бджільництві – бортництво.
Бджоляр (пасічник) відпилював з товстого дерева частину стовбура (до 150 см завдовжки), видовбував середину - робив штучне дупло, де поселяв бджіл. Краї закривались зручним матеріалом (соломою, корою дерев тощо). Такий «будиночок» звався дуплянкою. Десь з боку був отвір – льотник для бджіл. Цю дуплянку ставили вертикально (стояки) або клали горизонтально (лежаки). Господар міг таких дуплянок використовувати скільки завгодно, і це вже була пасіка. (Дуплянки незручні тим, що не можна відокремити чистого меду від бджолиних личинок (діток) та від воску).
У Смячі ще в 1935-36 рр. у Мефодія Кислухи стояли такі дуплянки. Мабуть, він не знав, що в 1814 р. у нас в Україні (в селі Пальчики Бахмацького району Чернігівщини) поміщик Петро Іванович Прокопович винайшов (сконструював) дощатий розбірний рамковий вулик. Звичайно, ця конструкція з часом удосконалювалася, але основа винаходу талановитого пасічника Прокоповича залишилась. Іван Петрович створив собі велике бджолине господарство з кількох тисяч бджолиних сімей, проводив дослідницьку роботу, використовував штучне роїння, займався племінною справою бджіл, їх кормовою базою тощо. У 1828 році Прокопович відкрив школу з підготовки бджолярів. У ній пройшли курси навчання більше 500 людей. Поступово розвивалося і удосконалювалося бджільництво. Мед став не тільки харчовим продуктом, а й лікарським засобом. Недарма в народі стверджують: «З`їдати одну столову ложку меду на добу – це ліки, а дві – харчі». Бджільництво забезпечує людей ще й такими лікарськими речовинами як прополіс, перга, бджолине молочко.
У Смячі бджільництво було теж з давніх часів, але в невеликих масштабах – з 3-5 бджолярами на село. У довоєнний час вже була колгоспна пасіка з кількома десятками вуликів. З приходом німецьких окупантів у село вона «розпалась» - розібрали селяни. Через рік у недосвідчених господарів бджоли загинули, лише в Андрія Демиденка збереглися на кілька років. Після окупації – з 1943 року - знову почали з`являтися вулики з бджолами в Артема Полуди, Олексія Коваленка, та не надовго, бо старі вони були, а передати таємниці бджолярства виявилося нікому. Та і не до цього було. Село згоріло у війну, люди жили в землянках, плетянках та примітивних хатинках, в уцілілих від пожежі хлівах. Треба було відбудовувати село, тож бджоли з’явилися згодом у Ананія Купрієнка, Івана Демиденка, Федосія Стародубця. Останній закінчив Борзнянську школу бджільництва, і в 1958 р. очолив колгоспну пасіку, створив свою, яку має і досі. Цей досвідчений пасічник завжди готовий допомогти молодим бджолярам, надати їм кваліфіковану консультацію. Він – приклад для молодих господарів, таких як Григорій Масляний, Михайло Демиденко. У село приїхав священик Віталій Остроухов з власною пасікою. Потім поступово зацікавились бджолиною справою Олексій Грищенко, Анатолій Лисенко, Петро Талаш, Петро Кислуха, Станіслав Воробей, Олександр П`ятківський. Є ще кілька бажаючих, які планують зайнятися цікавою і корисною справою – відродити бджільництво в Смячі. Хай щастить їм!
Ф.РОМАНЕНКО, натураліст,
с.Смяч
Комментариев нет:
Отправить комментарий