Таке рiшення прийняла Генеральна Асамблея ООН на своїй сесiї в 2012 році. Пропозицiю щодо вiдзначання Мiжнародного дня щастя, висунуту представниками королiвства Бутан (воно знаходиться між Китаєм та Індією), одноголосно пiдтримали всi 193 члени асамблеї.
Дата святкування була обрана не випадково. 20 березня — день весняного сонцестояння, коли день дорiвнює ночi, й сонце свiтить однакову кiлькiсть часу практично на всiй територiї земної кулi. Таким чином, цей день символiзує рiвне право на щастя кожного мешканця Землi.
Розмовляючи в Гірську з подружжям Білоусів, згадалася одна притча.
Прожила пара разом 60 років. Шлюб був щасливим. Дружина та чоловік не мали ніяких секретів одне від одного. Окрім, хіба що, коробки, яку жінка ховала у своїй шафі. Коли хвороба прикувала її до ліжка, вона попросила чоловіка принести коробку. Там виявилися плетені ляльки і велика сума грошей.
- Перед нашим весіллям бабуся відкрила мені секрет щасливого сімейного життя. Сказала: «Якщо ти розсердишся на чоловіка, ніколи не кричи, не сперечайся і нічого не доводь. А піди і сплети ляльку», - пояснила жінка.
На очах чоловіка виступили сльози: в коробці було всього 2 ляльки.
- А звідки стільки грошей? – запитав він.
- Я їх вторгувала, продаючи решту ляльок, - була відповідь.
Питаю господиню, чи багато ляльок сплела вона за 62 (на нинішню Трійцю буде 63) роки подружнього життя.
- Може, не повірите, але жодної, - каже вона.
- Не було за що сердитись на чоловіка?
- До заміжжя у мене було таке життя, що кожний прожитий за ним день здавався благом. Нашу з мамою хату спалили німці. Будувати нову було нікому, бо батько не прийшов з фронту. У матері – четверо дітей.
Спочатку жили в колгоспній сторожці, потім купили хату-гнилушку. Я, як закінчила до війни 3 класи, так з ними вік і прожила. Голі, босі, голодні - такі у нас з сестрою та в братів спогади про дитинство. Щоб вижити, доводилось працювати нарівні з дорослими.
У квітні мені буде 84, а досі сниться колодязь, з якого разом з сестрою тягали воду. І щоразу бачу уві сні, як падаю туди. Кажуть, це на горе. Його було по самі вінця. Бо коли померла мама (їй було всього 43), ми залишилися зовсім самі. Досі дякую Богу, що послав мені такого чоловіка. За все наше життя я можу тільки сказати йому спасибі. Не пив, не гуляв. Хазяїн такий, що пошукати треба…
Це видно з першого погляду. У дворі все ідеально – від сараїв до (ніби спеціально «підганяв» чурбачки по довжині) порізаних дров. На сходах, що ведуть на веранду, - міцні перила.
- Це для мене, - зітхає Віра Петрівна. – Уже 9 років після інсульту ледве ходжу. Корову довелось здати. Тепер уся надія на дочок (одна живе по сусідству, інша – в Городні) та на чоловіка.
- Де ж ви такого хорошого зустріли?
- У нашому клубі познайомилися, - посміхається.
- Хіба Петро Іванович не місцевий?
- Місцевий. Але дуже довго служив.
- У 1944-му забрали на фронт, - розказує чоловік. – Мені було всього 17. Перемогу зустрів у Польщі. Потім навчання, і 6 років служби в Литві. Без відпусток. Тільки в 1950-му дали 10 днів, щоб провідав рідних. Так ми з Вірою і зустрілися. Рік листувалися, потім я приїхав назовсім.
Все довелось починати з нуля. Тому ні пиячити, ні в гречку стрибати було ніколи. Та й пусте це все. Сім’я – це найкраще, що є в людини. Окрім, може, здоров’я.
- Два роки тому у вас було алмазне весілля. Побутує думка, що після нього пару може розлучити хіба що смерть. Скажіть, а що ще, крім прожитих років, робить родину міцною – кохання, вірність, взаєморозуміння?
- Думаю, довіра. Коли віриш дружині, як самому собі, усі ці сварки, образи, невдоволення дуже швидко забуваються.
- Тому й не було ляльок у шафі?
- Тому й не було, - посміхається Віра Петрівна.
- Доньки, що виросли в такій атмосфері, теж, певно, щасливі в шлюбах?
- Були, - з сумом кажуть обоє. – На жаль, обидві уже вдови. А на радість – три онуки і правнук.
- У чому все ж таки полягає жіноче щастя? – запитую жінку наостанок.
- До того, що я вже сказала, додати нічого. Воно - в чоловіку, з яким ідеш по життю.
На знімку: Віра Петрівна та Петро Іванович Білоуси
разом 62 роки.
Комментариев нет:
Отправить комментарий