При будь-яких ситуаціях, за будь-якої влади на зміну ночі приходить ранок, після зими настає весна, народжуються діти і закохується молодь. Попри складнощі, які зараз переживає країна, все йде своєю чергою: люди не перестали шукати вихід, не втратили оптимізму – живуть і вирішують проблеми. Про те, як вони переборюють труднощі, питаємо тільки в жінок: якщо слабка стать не здається, сильна має бути геройською.
Надія Авраменко, пенсіонерка, 64 роки, с.Тихоновичі:
- Коли горе, виходів два: або опустити руки і жити «куди виведе», або переплакати і знайти собі раду.
Я була щаслива з чоловіком. Прожила за ним, як за кам’яною стіною. 45 років пролетіли, наче один день. Дарма, що не гуляли і важко було, бо працювала дояркою. Натомишся, буває, так, що й дихнути несила, а прийдеш додому, літаєш, як на крилах.
Ще в десятому класі почав хворіти наш єдиний син. Для материнського серця нема більшого лиха. Але його було з ким ділити. Тому сподівалась і вірила, що молодий організм переможе і ми ще погуляємо на синовому весіллі. І онуків поняньчимо.
У 2011- му чоловіка не стало. Ще раніше померла моя мама. Синове здоров’я гіршало. Але втішати тепер було нікому. Я мусила бути сильною. Заради своєї дитини. Робила, що могла, аби тільки син довше прожив. Та нічим не зарадила. Майже два роки тому провела його в останню путь.
Йому було 44. З ним я втратила все, що тримало мене на світі. Всі мої дні були – тільки сльози і біль. Але – якщо Бог продовжив мені вік – треба було жити. Змушувати себе щось робити. Тепер знаю: головне – не впасти у відчай, а там життя саме підкаже вихід.
Якось потрапили на очі старі рушники. Сама не знаючи, навіщо це роблю , заходилася вишивати зверху - по маминих узорах. Вони були уже вицвілі, ледве помітні. Я оживляла їх і оживала сама. Дуже допомогли племінники. Тим, що почали частіше привозити онуків.
Людмила Радченко, завідуюча поштовим відділенням, с.Смяч,
40 років:
- Сільська жінка не може дозволити собі бути слабкою. Це в місті можна прокидатись за півгодини до роботи і все встигати. А у нас з чоловіком – корова, кінь, шестеро свиней, птиця. І всіх до роботи треба нагодувати, за всіма прибрати. А що вдієш? Тримаємо таку «прірву», бо інакше не проживемо. Моя зарплата невелика. Чоловіку роботи в селі нема. А у нас двоє дітей. Коли він їде на заробітки, я залишаюсь «на хазяйстві» щонайменше на два місяці. Важко - не важко, а вибору нема. Доньки, правда, допомагають. Старша уже відучилася на кухаря, молодша ще школярка. Вони теж ростуть сильними жінками. З дитинства уміють усе робити. Звісно, хотілося б для них легшого життя. Але зараз такі часи, що треба готувати дітей до труднощів, а не до розкошів.
Марина П’ятківська, учениця 9 класу
Староруднянської ЗОШ, 15 років:
- Жінок називають слабкою статтю, так повинно і бути. Жінки народжуються для радості. Сила і міць – прерогатива чоловіків. Але це – тільки в ідеалі.
Щоб чогось досягти, жінці треба мати бійцівські якості. Уже зараз виховую у собі силу волі, витримку, наполегливість: поставила за мету після школи вступити у вуз на бюджетне навчання. Не хочу, щоб батьки позичали гроші, щоб мене вчити. Їм ще треба виростити мою молодшу сестричку, якій всього рік.
Надія Авраменко, пенсіонерка, 64 роки, с.Тихоновичі:
- Коли горе, виходів два: або опустити руки і жити «куди виведе», або переплакати і знайти собі раду.
Я була щаслива з чоловіком. Прожила за ним, як за кам’яною стіною. 45 років пролетіли, наче один день. Дарма, що не гуляли і важко було, бо працювала дояркою. Натомишся, буває, так, що й дихнути несила, а прийдеш додому, літаєш, як на крилах.
Ще в десятому класі почав хворіти наш єдиний син. Для материнського серця нема більшого лиха. Але його було з ким ділити. Тому сподівалась і вірила, що молодий організм переможе і ми ще погуляємо на синовому весіллі. І онуків поняньчимо.
У 2011- му чоловіка не стало. Ще раніше померла моя мама. Синове здоров’я гіршало. Але втішати тепер було нікому. Я мусила бути сильною. Заради своєї дитини. Робила, що могла, аби тільки син довше прожив. Та нічим не зарадила. Майже два роки тому провела його в останню путь.
Йому було 44. З ним я втратила все, що тримало мене на світі. Всі мої дні були – тільки сльози і біль. Але – якщо Бог продовжив мені вік – треба було жити. Змушувати себе щось робити. Тепер знаю: головне – не впасти у відчай, а там життя саме підкаже вихід.
Якось потрапили на очі старі рушники. Сама не знаючи, навіщо це роблю , заходилася вишивати зверху - по маминих узорах. Вони були уже вицвілі, ледве помітні. Я оживляла їх і оживала сама. Дуже допомогли племінники. Тим, що почали частіше привозити онуків.
Людмила Радченко, завідуюча поштовим відділенням, с.Смяч,
40 років:
- Сільська жінка не може дозволити собі бути слабкою. Це в місті можна прокидатись за півгодини до роботи і все встигати. А у нас з чоловіком – корова, кінь, шестеро свиней, птиця. І всіх до роботи треба нагодувати, за всіма прибрати. А що вдієш? Тримаємо таку «прірву», бо інакше не проживемо. Моя зарплата невелика. Чоловіку роботи в селі нема. А у нас двоє дітей. Коли він їде на заробітки, я залишаюсь «на хазяйстві» щонайменше на два місяці. Важко - не важко, а вибору нема. Доньки, правда, допомагають. Старша уже відучилася на кухаря, молодша ще школярка. Вони теж ростуть сильними жінками. З дитинства уміють усе робити. Звісно, хотілося б для них легшого життя. Але зараз такі часи, що треба готувати дітей до труднощів, а не до розкошів.
Марина П’ятківська, учениця 9 класу
Староруднянської ЗОШ, 15 років:
- Жінок називають слабкою статтю, так повинно і бути. Жінки народжуються для радості. Сила і міць – прерогатива чоловіків. Але це – тільки в ідеалі.
Щоб чогось досягти, жінці треба мати бійцівські якості. Уже зараз виховую у собі силу волі, витримку, наполегливість: поставила за мету після школи вступити у вуз на бюджетне навчання. Не хочу, щоб батьки позичали гроші, щоб мене вчити. Їм ще треба виростити мою молодшу сестричку, якій всього рік.
Комментариев нет:
Отправить комментарий