Самотність можна перемудрити

Часто самотність і страх переносяться складніше, ніж хвороба. Бо від них немає ліків. Хіба що – надія і сльози.
І ще: їх не можна скинути з плечей одразу - як набридлу обтяжливу одіж. Потрібен час, терпіння і мудрість.


Галина Семеняко зі Старої Рудні знає про це зі свого власного життя.
- Найбільше втрат у моїй долі сталося в 90-ті, - розповідає жінка. – Спочатку померла мама. Вічна трудяга і вічна мучениця. Їй не було й 30-ти, коли залишилася сама. Дружиною чи вдовою – невідомо. Чоловіка (мого батька) репресували. Де він, чи живий – хто зна? Ми з братом – зовсім малі. Мені – 5, йому – 2. А надворі - голодні тридцяті. Живемо в чужій хаті на квартирі, бо зі своєї вигнали.
Зранку йду збирати зернятка з горобиного щавлю. Мати потім перетре їх на борошно і напече оладок. Їхній присмак переслідує мене й досі. Та, може, саме ті оладки і допомогли вижити…
Через рік після смерті матері - у 1992-му - поховала чоловіка. Ми з ним училися в одному класі. Коли почалася війна, обом було по 16. Через два роки Федора забрали на фронт. Був поранений. Потім ще дослужував на Далекому Сході. Одружились в 1950-му. До золотого весілля не дожили 8 років.
Третя втрата була найстрашнішою. У 1997 році в автомобільній аварії загинув онук. Павлик. Він тільки почав працювати після Козелецького ветеринарного технікуму.
Дочка з зятем, онука Алла тоді ходили чорні від горя. У моїй душі була пустка. Ніхто не міг замінити рідних, що покинули мене назавжди.
Тоді й вирішила зробити родинне дерево. З фотографій. Добре, якраз завітав до родичів у наше село фотограф з Чернігова. Віддала йому, які знайшла, знімки. Він зробив з них портрети. Усі однакового розміру. Як і замовляла.
Портретів 12. Розміщені на стіні у три ряди.
- У першому – мій свекор Кир’ян Давидович. Великий майстер був. Церкви будував. Столяр і тесля –такого ще пошукати. Печі мурував, будинки споруджував. Жінки у нього прядки замовляли. На Радуницю їх багато збиралося біля свекрової могили. Яйця по ній качали, поминали, наче родича.
Поруч – свекруха. Народила трьох синів. Проста працьовита людина. Померла невдовзі після Сталіна. Далі - мій чоловік і мама.
Другий ряд – доньчин. Вона з чоловіком живе у Трипіллі на Київщині. А їхня Алла – в столиці. Працює в інституті краси. Заміжня. Маю від неї правнука. Він вже в четвертому класі. Останній у цьому ряду – покійний Павлик. Йому завжди буде 21.
Третій ряд – сина Михайла. Він - ближче: на Чернігівщині ( у Носівському районі). А їхня з Лідою донька Інна вчителює в Києві.
Завершую наше дерево я сама. Теж учителька. Правда, не іноземної мови, як онука, а початкових класів. Пропрацювала в школі з 1949-го по 1980-й.
- Галина Павлівна навчала грамоті всю Стару Рудню, - говорить голова села Лідія П’ятківська. - Не так давно, коли наш клас збирався на зустріч випускників, вона принесла наші шкільні зошити. Зберігала їх майже 50 років.
Як зберігає альбом з фотографіями своїх колишніх учнів. Це – ще одне її родинне дерево.
- Так ми, вчителі, створені, - посміхається. – Школа для нас – не робота, а особисте життя.
Вчителем був її чоловік. І донька Наталія. За освітою вона - філолог. Уже на пенсії. Зять Микола – «трудовик». Зараз працює вихователем в інтернаті. Син з невісткою – також педагоги. І дівчата- онуки позакінчували педуніверситети.
- Видно, велінням долі випала нашому роду ця професія, - каже жінка.
Їй 89. Залишилась єдина зі старого вчительського колективу: 14-ти колег, з якими працювала в Старій Рудні, уже нема. У минулому році записала усіх їх на «поминальний аркуш» і принесла в церкву. Розказує: просила батюшку, аби назвав у молитві за упокій не тільки їхні імена, а й по-батькові. Так, як їх називали учні. Засмутилась, коли відмовив. (Сказав: так не прийнято).
- На День учителя поминатиму знову, - вирішила Галина Павлівна.
Зізнається: раніше була впевнена, що більше за все людину гнітить страх. Він переслідував її багато років: боялася, що у будь - який момент за нею можуть прийти, і чийсь безпристрасний голос накаже збиратися. Адже вона – дочка репресованого. (Досі не знає, ні як склалася доля батька, ні де його могила).
Не менше боялася самотності. Поки не знайшла способу її перемудрити. Каже: відколи на стіні портрети, в хаті ніби є хтось живий. Цього вистачає, поки зайде провідати сусідка, принесе замовлення соціальний працівник чи зателефонує (а ще краще – навідається) хтось із рідних.