- Сам я родом із Житомирщини, а батько виходець із Львівщини. Коли, траплялося, тато з мамою сварилися, вона зопалу могла його обізвати бандерівцем. Завжди займав матусину позицію, думаючи, що бандерівці – то погані люди. Як і всі представники мого покоління, у школі був жовтеням, потім піонером, згодом – комсомольцем. До речі, в інституті був комсоргом групи, а коли за направленням приїхав на роботу до Щорської ПМК-215, очолив комсомольську організацію підприємства. Однак перелом у моїй свідомості відбувся ще під час служби в армії, коли в підрозділі серед нас були представники 24 національностей, але дружби й миру не було. Між іншим, частина з презирством називала українців бандерівцями, а частина з повагою відгукувалася про Степана Бандеру. Отоді то вирішив звернутися до історії свого народу. А вже, навчаючись у Рівненському інституті інженерів водного господарства, почав ставити «неправильні» запитання викладачам. Хоча щиро скажу, що такі предмети, як науковий комунізм та політекономія, мені подобалися. Одного разу під час дискусії почув від викладача застереження: «Продовжиш у такому дусі, відповіді тобі даватимуть у КДБ». І якщо в дитинстві ми з батьком не мали порозуміння, то з віком мені все цікавіше було чути його розповіді про Західну Україну, про той час, коли вона була польською, про історію нашої держави.
- Сергію Івановичу, у Щорсі хто вплинув на ваш світогляд, кого вважаєте своїм наставником?
- Доля звела мене з П.Д. Семененком. Разом з ним та його покійною донькою у 1990 році ми створили районну організацію народного Руху. Уже точно не пригадаю, у 1989 чи 1990 році вперше на Першотравневу демонстрацію ми вийшли під жовто-блакитним прапором. На той час це була нечувана зухвалість, я мав неприємності. Додав їх, коли за наказом тодішнього начальника ПМК-215 М.Г. Цакуна випустив стінгазету, але якого змісту: розповів про історію теперішнього нашого державного прапора та тризуба. Газета повисіла лише годину, але це був день зарплати, тож її встигло прочитати багато моїх колег. Ми з Павлом Дмитровичем пройшли всі етапи народного Руху: партія змінювала назву, розколювалася. А в 2012 році я побачив більш дієву силу, яка дійсно може змінити ситуацію в країні. Тож торік вступив до Всеукраїнського об’єднання «Свобода». До речі, симпатиків цієї політичної сили у Щорсі зараз немало. Під час виборів до Верховної Ради України в 2012 р. за «Свободу» проголосувало 300 чоловік. А події, що відбувалися на майдані з листопада минулого року, сприяли приливу тих, хто розділяє наші погляди.
- Ви – учасник революційних подій на майдані. Що спонукало Вас до активної участі в загальнонаціональному протесті проти влади Януковича?
- Почну, мабуть, із того, що я – учасник усіх трьох майданів. У 2004-му році ми стояли за Ющенка, як Президент він дуже швидко розчарував нас відсутністю реформ і тим, що між лідерами майдану з самого початку не було єдності. У 2011-му році тричі приїздив на податковий майдан. Швидко збагнув: там іде боротьба інтересів великого бізнесу. Торік після розгону студентів у перші ж дні ми невеликою командою поїхали на майдан. Усього за час активної дії майдану я побував там більше, ніж півтора десятка разів. Спочатку побачили там небагато – приблизно дві тисячі людей. Але поступово чисельність протестувальників росла. Поспішав із товаришами до Києва щоразу, коли в Інтернеті з’являлося повідомлення: «Наших б’ють!» Їздили на віче. Нас там радо приймали, розміщували на ночівлю у Жовтневому палаці, який був цитаделлю «Свободи». Стояв на барикадах на вулиці Грушевського. Мене на Майдан привело обурення: ми піднялися проти корумпованої влади Януковича. Мріялося, що підемо в Європу, почнуться реформи, настане краще життя. Зі Щорса нас там було багато, дехто жив по тижню. До речі, Новий рік я зустрічав на майдані. Поїхав 30 грудня, а додому повернувся 3 січня. Перемогти внутрішнього ворога завжди важче, ніж зовнішнього. Владу Януковича ми здолали, але складною ситуацією скористався Путін – нова влада слабка, а армію планомірно розвалювали упродовж останніх років. Як на мене, стали зрозумілі домовленості, котрі вів Путін із Януковичем: про входження у 2016 році України до складу Російської Федерації. Імперські плани не збулися. Щодо Криму, то тут спрацював дестабілізуючий фактор – військова база.
- Сергію Івановичу, кажуть, що на майдані Ви отримали поранення?
- На війні як на війні. Поряд зі мною розірвалася граната, в ногу потрапили осколки. У Будинку профспілок мені зробили операцію – зашили рани, але згодом ще довго виходили осколки. Поряд зі мною хтось невдало кинув пляшку із коктейлем Молотова, яка влучила в мене. На мені запалали куртка, волосся, вухо. Мені із секонда підібрали іншу куртку. Мого напарника (ми з ним готували й кидали коктейлі) контузило, він тимчасово втратив слух, а, повернувшись додому в Гвоздиківку, тиждень проспав, – певно, такою була захисна реакція організму. Бачив штурм спецпідрозділу «Альфа», пожежу в Будинку профспілок, із якого встигли винести всіх поранених. Була велика самоорганізація людей. 23 роки тому нам даром дісталася незалежність: спати лягли в СРСР, а прокинулися в Україні. Зараз незалежність ми відвоювали на майдані, продовжуємо її відстоювати на кордоні. Наш ворог за 30 км від нас, а не на Заході. Сьогодні німці захищають нашу свободу. Виросло нове покоління людей, які є справжніми патріотами, які готові відстоювати свої переконання, свою гідність, свою державу. У мене від першої дружини двоє дорослих дітей. На жаль, наш шлюб розпався, але ми підтримуємо добрі стосунки, дбаємо про сина й доньку. У другій сім’ї маю восьмирічного сина й восьмимісячну доньку. Хочу, щоб мої діти були вільними громадянами у вільній, демократичній країні.
- Як тоді Ви розцінюєте інцидент за участю депутатів Верховної Ради України із фракції «Свобода» на УТ-1? Адже це не має нічого спільного із проголошеними демократією та свободою слова.
- Самі депутати знімали, самі виставили на загальний огляд. І побачили реакцію суспільства. Переконалися, що так не можна. Це був своєрідний тест як для суспільства, так і для партії. Політики мають бути більш стриманими – це не їх методи діяльності. Як людина, я засуджую такі дії: слід бути відкритими й демократичними. Суспільство дало оцінку – черга за Генеральною прокуратурою. А ще варто пам’ятати, що майдан не розійшовся: зараз влада проходить перевірку. До речі, й УТ-1 слід аналізувати свої передачі – чи варто стільки уваги приділяти підписанню договору між керівниками Росії та самопроголошеної влади Криму, транслювати концерт з цього приводу, салют…
- Крім Всеукраїнського об’єднання «Свобода», які провладні політичні сили представлені в нашому районі?
- Партії «Удар» на теренах району немає, як немає «Правого сектору» й УНА-УНСО. На діяльності ВО «Батьківщина» не буду зупинятися – вона відома мешканцям району.
- Ходять чутки, що Ви, Сергію Івановичу, можете незабаром стати головою райдержадміністрації?
- Нові очільники області мене запрошували до Чернігова для співбесіди. Ми можемо в районі встановити справедливість: щоб міліція не била людей, щоб не розкрадалися державні кошти, щоб чиновники не брали хабарів. Зараз у народу велика зневіра, але надія є, ми не маємо права упустити цей момент. Та й дорогу на майдан ми знаємо. Неминучі кадрові зміни в міліції, прокуратурі, райлікарні, у податковій, серед сільських голів тощо. Потрібно влити свіжу кров. Керівники мають перш за все дбати про людей, а не про власні статки.
- Що Ви скажете про події, що сколихнули недавно Щорс? Ваша оцінка інциденту, в центрі якого опинився міський голова.
- Не мені судити винен чи не винен Роман Зуб. Хай розбираються компетентні органи. Я особисто просив Чернігів здійснювати прокурорський нагляд. Але статті йому інкримінуються серйозні.
- На Ваш погляд, у кого з політиків є найбільше шансів стати наступним Президентом України?
- Думаю, найімовірніше, що на майбутніх виборах переможе Віталій Кличко. Йому симпатизує народ, йому довіряє Західна Європа, він – публічна людина. Але, на моє глибоке переконання, головним критерієм у виборі Президента України має бути його патріотизм.
- Дякую за розмову.
Інтерв’ю взяла
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий