Бо до Снову – рукою подати. Хтось готується рибалити, хтось - ще й до сінокосу добиратися.
– Уже й не пригадаю, скільки човнів змінив за все життя, - говорить 75-річний Борис Ющенко. – Той, що в мене зараз, служить років 20. Бо добрий майстер його зробив. Наш, гірський, Василь Бендо. Шкода, покійний. Його батько теж знатним човнярем був. Тепер син Микола естафету перейняв.
Правда, роблять тепер човни трохи інакше. Скажімо, обшивають днище тонким оцинкованим залізом. А на моєму, як у дідівщину, - тільки дерево. Сосна та ялина. Добре доглядаю , тож човен іще послужить.
– Кожної весни, - розказує, - конопатить щілини, просмолює днище. Адже за зиму деревина висихає, щілини зазвичай розширюються.
Рибалить чоловік більше для задоволення, за великим уловом не женеться. Мовляв, їсти рибу нікому. Залишилися вдвох з дружиною. Два сини і дочка живуть у Білорусії. В усіх – сім’ї.
– Маємо п’ятьох онуків, - хваляться.- Та вже майже два місяці їх не бачили. Діти давно мали приїхати, але все відкладають. Кажуть: «У вас тут таке робиться!». А ми вже дуже скучили. Та й кабана пора різати…
Разом вони з 1968 року. Схожі долями, бо в обох батьки загинули на фронті.
– Мама розказувала: мого забрали в перший день війни. Мені від роду і місяця не було (народилася 26 травня 1941-го – авт.). Усе життя нікого було назвати татком, - зітхає Галина Ющенко.
Переконана: було дуже великою несправедливістю об’єднати під статусом «діти війни» і тих, кого вона посиротила, і тих, хто ріс із батьками.
– Такі, як ми з Борисом, вижили самі і дітей виростили, бо світу білого не бачили за роботою. Якось передивлялася свої записи : сім років у колгоспі без єдиного вихідного. А ще ж і вдома треба було стільки всього переробити. Так запрацювалися, що досі не можемо зупинитися. Є і город, і господарство.
– І човен, - посміхається чоловік.
– Уже й не пригадаю, скільки човнів змінив за все життя, - говорить 75-річний Борис Ющенко. – Той, що в мене зараз, служить років 20. Бо добрий майстер його зробив. Наш, гірський, Василь Бендо. Шкода, покійний. Його батько теж знатним човнярем був. Тепер син Микола естафету перейняв.
Правда, роблять тепер човни трохи інакше. Скажімо, обшивають днище тонким оцинкованим залізом. А на моєму, як у дідівщину, - тільки дерево. Сосна та ялина. Добре доглядаю , тож човен іще послужить.
– Кожної весни, - розказує, - конопатить щілини, просмолює днище. Адже за зиму деревина висихає, щілини зазвичай розширюються.
Рибалить чоловік більше для задоволення, за великим уловом не женеться. Мовляв, їсти рибу нікому. Залишилися вдвох з дружиною. Два сини і дочка живуть у Білорусії. В усіх – сім’ї.
– Маємо п’ятьох онуків, - хваляться.- Та вже майже два місяці їх не бачили. Діти давно мали приїхати, але все відкладають. Кажуть: «У вас тут таке робиться!». А ми вже дуже скучили. Та й кабана пора різати…
Разом вони з 1968 року. Схожі долями, бо в обох батьки загинули на фронті.
– Мама розказувала: мого забрали в перший день війни. Мені від роду і місяця не було (народилася 26 травня 1941-го – авт.). Усе життя нікого було назвати татком, - зітхає Галина Ющенко.
Переконана: було дуже великою несправедливістю об’єднати під статусом «діти війни» і тих, кого вона посиротила, і тих, хто ріс із батьками.
– Такі, як ми з Борисом, вижили самі і дітей виростили, бо світу білого не бачили за роботою. Якось передивлялася свої записи : сім років у колгоспі без єдиного вихідного. А ще ж і вдома треба було стільки всього переробити. Так запрацювалися, що досі не можемо зупинитися. Є і город, і господарство.
– І човен, - посміхається чоловік.
Комментариев нет:
Отправить комментарий