У теплу пору року її частенько можна побачити на вулиці. Донька виносить стільчик, виводить Марію Іванівну з хати. Старенька сидить, дихає свіжим повітрям, споглядає світ. А її натруджені руки спокійно лежать на колінах…
«Матусю, спочиньте, Ви вік протрудились», - це про її покоління, про таких, як М.І. Кислуха. Їх у батьків було троє. Брат смертю хоробрих поліг на війні. Старша сестра була інвалідом з дитинства. Сама Марія – 1926 року народження – до війни встигла закінчити сім класів. Чудово пам’ятає, як у її рідну Смяч увійшли німці. Добре вгодовані, одягнуті у все нове, вони їхали мотоциклами, ішли впевненою ходою. На городі неподалік від хати розірвався снаряд, тож сім’я ховалася в тій ямці. Довго боялися з неї вилазити.
У роки окупації також ходила «на норму», доведену матусі, яка на той час уже хворіла на туберкульоз. Тож із сестрою Настею щоранку поспішали в поле. «Мама приносила нам їсти, - пригадує Марія Іванівна. – Саме при німцях я почала косити. Довго не могла навчитися жати серпом. Старші жінки допомагали, показували, розказували». Певно, немає такої селянської роботи, яку їй би не доводилося виконувати.
Пригадує вересневі дні 1943-го, коли закінчилася ненависна окупація. Біля Смячі тривали криваві бої. Досі пам’ятає, як із лісу вискочив невеликий загін червоноармійців. Усіх їх німці розстріляли майже впритул…
Тепер усі зусилля були зосереджені на одному: своєю працею наближати перемогу. У селі мужчин майже не було, а ті, що залишилися, – старі й немічні. Тож і косили, і молотили самі. Навчилася не лише бруском вправно точити косу, а й клепати її. «Ціп у мене ловкий був, - продовжує розповідь Марія Іванівна, - а от коса – велика, важка, явно не для жіночих рук. Але мусила справлятися. Косила сіно, овес, жито (то вже з грабцями). Потім вручну молотили, віяли».
Та найважчою роботою була оранка: шестеро жінок впрягалися, а сьома йшла за плугом. І так по черзі мінялися місцями – коней тоді в селі майже не було. Діставалося і коровам, на яких волочили чи запрягали у воза, щоб везти до Щорса продукцію. Кожна жінка мала норму – по півгектара картоплі. Вручну садили, кидаючи в ямочки гній. Вручну пололи й копали, щоб восени отримати 10 відсотків урожаю.
Жіноче щастя їй посміхнулося, коли з фронту повернувся Кузьма Кислуха. В одному з кримських госпіталів залишив ногу, натомість отримав важкий і незручний протез. Марія з Кузьмою разом ділили радощі, долали труднощі. Він був збирачем молока у населення, а вона працювала в садо-городній бригаді. Жінки сіяли й вирощували в тепличках розсаду, вручну її потім садили у відкритий грунт, плекали врожаї. Слава про смяцьких городниць тоді линула далеко за межі Щорсівщини.
Бог подарував їм із покійним Кузьмою Леонтійовичем чотирьох діточок. Іван, Тетяна, Лідія і Надія з дитинства знали мамині трудові дороги. «Коли возили до Щорса «в поставки» зерно та іншу продукцію, - частенько на возі сиділи діти, - посміхається Марія Іванівна. – Вони й у полі біля мене росли. Піднімалися, дорослішали-допомагали. Тоді всі жінки дітей на поле брали. Напечемо їм картопельки, нагодуємо». Два роки у Кислух на дому були яслі. Поки мами трудилися в полі, Марія Іванівна в своїй хаті доглядала своїх і чужих діточок. У поміч їй була приставлена ще одна жіночка. Готували нехитру страву, доглядали малечу.
А згодом знову була робота в полі. Тим часом мусила вдома встигати й за себе на городі та біля худоби, й за чоловіка. «Він усеньке життя на одній ніжечці, - зітхає Марія Іванівна. – А я сама і дах на веранді крила, і дрова рубала. Як робили хлівець, шестирічний синок уже самотужки прибивав шалівку».
Діти Марії Іванівни давно вже виросли, самі вже пенсіонери. Подарували їй восьмеро онуків. А ті в свою чергу порадували десятьма правнуками. Зараз вона разом із молодшою донькою Надією Кузьмівною живе у Щорсі. У їх чепурній оселі тепло й затишно. Як на свої 87 років, то вона – завжди чистенька, доглянута, прибрана. Має чудовий вигляд. Її пам’ять міцно тримає все пережите. На долю М.І. Кислухи випало те, що довелося витримати на своїх плечах її поколінню: лихоліття війни, труднощі відбудови, відродження зруйнованої країни, перебудову. Щоразу для неї це була тяжка праця. Але для себе іншого життя вона просто не уявляє. Бо це її непросте людське щастя.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву М.І.Кислухи
У роки окупації також ходила «на норму», доведену матусі, яка на той час уже хворіла на туберкульоз. Тож із сестрою Настею щоранку поспішали в поле. «Мама приносила нам їсти, - пригадує Марія Іванівна. – Саме при німцях я почала косити. Довго не могла навчитися жати серпом. Старші жінки допомагали, показували, розказували». Певно, немає такої селянської роботи, яку їй би не доводилося виконувати.
Пригадує вересневі дні 1943-го, коли закінчилася ненависна окупація. Біля Смячі тривали криваві бої. Досі пам’ятає, як із лісу вискочив невеликий загін червоноармійців. Усіх їх німці розстріляли майже впритул…
Тепер усі зусилля були зосереджені на одному: своєю працею наближати перемогу. У селі мужчин майже не було, а ті, що залишилися, – старі й немічні. Тож і косили, і молотили самі. Навчилася не лише бруском вправно точити косу, а й клепати її. «Ціп у мене ловкий був, - продовжує розповідь Марія Іванівна, - а от коса – велика, важка, явно не для жіночих рук. Але мусила справлятися. Косила сіно, овес, жито (то вже з грабцями). Потім вручну молотили, віяли».
Та найважчою роботою була оранка: шестеро жінок впрягалися, а сьома йшла за плугом. І так по черзі мінялися місцями – коней тоді в селі майже не було. Діставалося і коровам, на яких волочили чи запрягали у воза, щоб везти до Щорса продукцію. Кожна жінка мала норму – по півгектара картоплі. Вручну садили, кидаючи в ямочки гній. Вручну пололи й копали, щоб восени отримати 10 відсотків урожаю.
Жіноче щастя їй посміхнулося, коли з фронту повернувся Кузьма Кислуха. В одному з кримських госпіталів залишив ногу, натомість отримав важкий і незручний протез. Марія з Кузьмою разом ділили радощі, долали труднощі. Він був збирачем молока у населення, а вона працювала в садо-городній бригаді. Жінки сіяли й вирощували в тепличках розсаду, вручну її потім садили у відкритий грунт, плекали врожаї. Слава про смяцьких городниць тоді линула далеко за межі Щорсівщини.
Бог подарував їм із покійним Кузьмою Леонтійовичем чотирьох діточок. Іван, Тетяна, Лідія і Надія з дитинства знали мамині трудові дороги. «Коли возили до Щорса «в поставки» зерно та іншу продукцію, - частенько на возі сиділи діти, - посміхається Марія Іванівна. – Вони й у полі біля мене росли. Піднімалися, дорослішали-допомагали. Тоді всі жінки дітей на поле брали. Напечемо їм картопельки, нагодуємо». Два роки у Кислух на дому були яслі. Поки мами трудилися в полі, Марія Іванівна в своїй хаті доглядала своїх і чужих діточок. У поміч їй була приставлена ще одна жіночка. Готували нехитру страву, доглядали малечу.
А згодом знову була робота в полі. Тим часом мусила вдома встигати й за себе на городі та біля худоби, й за чоловіка. «Він усеньке життя на одній ніжечці, - зітхає Марія Іванівна. – А я сама і дах на веранді крила, і дрова рубала. Як робили хлівець, шестирічний синок уже самотужки прибивав шалівку».
Діти Марії Іванівни давно вже виросли, самі вже пенсіонери. Подарували їй восьмеро онуків. А ті в свою чергу порадували десятьма правнуками. Зараз вона разом із молодшою донькою Надією Кузьмівною живе у Щорсі. У їх чепурній оселі тепло й затишно. Як на свої 87 років, то вона – завжди чистенька, доглянута, прибрана. Має чудовий вигляд. Її пам’ять міцно тримає все пережите. На долю М.І. Кислухи випало те, що довелося витримати на своїх плечах її поколінню: лихоліття війни, труднощі відбудови, відродження зруйнованої країни, перебудову. Щоразу для неї це була тяжка праця. Але для себе іншого життя вона просто не уявляє. Бо це її непросте людське щастя.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву М.І.Кислухи
Комментариев нет:
Отправить комментарий