Павло та Олімпіада Душки переселилися недалеко. У Низківку. Від хати до хати - менше, ніж 10 кілометрів. На новому місці - і магазини, і ФАП, і мобільний бере. Але стіни там чужі. Тужать за рідними.
Будували їх разом, щойно одружились. Виростили в них двох синів. Діждалися онуків та правнуків. Дожили до діамантового весілля. І всі ці 60 років жінка зберігала вінчальний хрестик і своє весільне вбрання – ситцеве плаття «в квіточки», пошите сільською кравчинею. За стільки літ воно вицвіло, але Павло Іванович досі пам’ятає, що нове воно було блакитним.
Ще два роки тому – у 85 (дружині було 82) - він сам справлявся роботою. Не хотів відволікати синів (один живе в Синявці Менського району, інший - у Смоленську). Рубав дрова, косив сіно для коня. Казав: «З конем я відчуваю себе хазяїном. От переїду з хутора, тоді і збуду».
Переїжджати Душки збирались давно - перед кожною новою зимою. І щоразу залишались…
78-річну Ганну Святко забрала до себе в Чернігів дочка. Давно кликала, та жінка не їхала. Знала: як тільки пригріє сонце, затужить душа за домівкою, і тоді ніщо не втримає «на етажах». Була й інша причина, через яку баба Ганя не хотіла до міста: у Чернігові не стало її сина. Помер по дорозі з роботи додому. «У нього серце було хворе, - постійно журилася старенька. – Жив без радості. Сам. Бо дівчина, яку любив, обдурила. А інших не захотів».
Та врешті-решт і вона поїхала з Привільного.
У селі залишився 47-річний Сергій Полевик та подружжя Погребних – Григорій та Галина. Обом – за 50.
У день, коли ми приїхали, Григорій був сам на все село. Дружина, - розказав, - у лікарні в Чернігові, а Полевик дома рідко коли буває – в основному він у племінниці в Низківці.
- А я тут, - каже, - як Робінзон на острові. Справжнє привілля: куди хочеш -іди, що хочеш - роби. Весною – краса, восени - море грибів. Ніхто не заважає, не пліткує. І не лається. Хіба Галя - за сто грамів. Я не сперечаюсь з нею. Бо люблю. Та й лає вона не дуже – більше бурчить. Бо тут не те, що випити, буває, заговорити ні до кого. Зараз, як Галі нема, коли пораюсь, балакаю з Лесею. Це наша кобилка. Вона страх яка розумна. Шкода: ляклива. Тільки щось шелесне, уже пряде вухами, тремтить. Може й понести. Гедзів не терпить. А їх цього літа було – тьма. Хмарами висіли. Виговорюсь з Лесею і йду в хату в’язати березові віники – під телевізор. Він говорить, а я слухаю. Іноді матюкаюсь, бо таке плещуть, що ні в тин, ні в ворота.
Згадую, яке колись було наше Привільне. Я тут трактористом працював. Потім збирав молоко. Відвозив його за 6 кілометрів у Щокіт. Ще не так давно тут було 96 корів. А тепер тільки одна наша. Та й її, мабуть, доведеться продавати. Бо клопоту багато, а молочного дівати нікуди. Син, дочка, чотири онуки – у Щорсі. (Дістатися туди автобусом можна з Низківки чи Кучинівки. Перше село за 7 км від Привільного, друге – за 3. До сіл – тільки «своїм ходом», ніякий транспорт не ходить. - Авт.). А нас з Галею дві кози прогодують, кури і город.
Вона вже на пенсії. Хоч мінімальну, та дають. А мені до пенсії ще чотири зими в’язати віники. Приймають по гривні за штуку. За день можна півсотню заробити і більше.
До магазину, медпункту, у гості, - говорить чоловік, - возить Леся.
- На храмові свята, на Різдво їздимо в Кучинівку. Там наші родичі.
- А як снігу накидає вище вікон?
- Нічого страшного. Головне – відкопати двері.
- А як злодій? Он у вас навіть тину пристойного нема. Заходь – бери.
- Нормальному злодію сюди ліньки буде добиратися. Та й красти у нас нічого. Хіба звірина яка в сарай залізе. Проти таких злодіїв у нас два собаки.
- Не думали й собі переселитись ближче до людей?
- Може, колись і доведеться. Бо зараз, поки ще є трохи здоров’я, я там точно не вживуся – нема свободи. А я з дитинства до неї звик. Навіть народився в лісі.
Це місце називалося кордон. Воно кілометрів за три звідси, за рівчаком. Там стояла величезна, як наші з Галею чотири, хата для робітників лісництва. Мої батьки там працювали і жили. Потім перебралися в Привільне. А, може, взагалі не доведеться нікуди їхати. Може, Олексій Іванович (як прізвище – не знає) зробить так, що не ми, а до нас переселятимуться.
- Олексій Іванович, - пояснює, - дачник з Чернігова. Йому 52. Три роки тому купив хату (від Погребних вона майже за півкілометра), викопав озерце. Розводить рибу, раків. Цього літа почав огороджувати чималу територію біля дому височенним парканом. Ходять чутки, що збирається заводити страусину ферму. Може, й на роботу візьме.
На це сподівається і багато хто з безробітних низківчан. Хто допомагав дачнику в будівництві, стеріг його голубів, доглядав собак, залишилися задоволеними. Розказують: платить і людина хороша. Як позамітало, наймав трактора, щоб прочистити дорогу до села. Приїжджає часто. І сам, і з дружиною, тещею та дітьми. У нього син і дочка. Обоє одружені. Поводяться культурно (господар противник спиртного, займається спортом, любить природу) і просто. Кирпи не гнуть. Хоч з усього видно, що люди небідні. І машина дорога, і собаки породисті. Навіть відеокамеру встановили на будинку.
- Є й інші дачники. Їх – навпаки - усі звуть по прізвищу: Богданови. Вони з Києва. Хату в Привільному купили минулої осені. За сільськими мірками хата хороша. Навіть ремонту не треба: заходь і живи. І земля біля неї добра. Та чи будуть обробляти її столичні мешканці – хтозна. З осені їх тут ніхто не бачив.
- На жаль, сумну долю Привільного повторюють і інші маленькі населені пункти, що знаходяться на території нашої сільради (всього їх сім – авт.), - говорить сільський голова Людмила Гордієнко. – В Філонівці, приміром, залишилося тільки дві сім’ї – чотири людини. Подружжя Ярошенків (обом за 80) і їхня ровесниця Ганна Філон з сином Віктором. Йому 55 років. Тримаються дякуючи тому, що в Філонів є кінь…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий