Історія повторюється

Пам`ятник В.І.Леніну в Щорсі. Залитий фарбою, він ще стоїть.

Пам’ятаю його високим худорлявим хлопчиною. Ще з шкільної лави він захоплювався фотографією, то частенько зазирав до редакційного кореспондента Л.Шломи. Зараз, дивлячись на екран телевізора, навіть не віриться, що оцей імпозантний, з пишною сивою благородною бородою чоловік – колишній учень тоді міської школи №3 Сашко Ужанков. Ось в таких випадках особливо гостро відчуваєш плин невблаганного часу, свій вік, тягар прожитих років.


З перших телекадрів виступу доктора філологічних наук, проректора Літературного інституту ім.Горького в Москві Олександра Миколайовича Ужанкова на каналі «Планета» РТР в рубриці «Культура» приваблює те, що бачиш знайому людину. Але в міру того, як точилася розповідь, захоплюєшся, поринаєш уявою до тих далеких часів, коли вирушав з дружиною в похід князь Ігор. Мимоволі пригадуєш шкільні роки, як ми старанно вивчали «Слово о полку Ігоревіме». (Досі пам`ятається: «Не лепо ли ны бляшеть, братие, начати старыми словесы…»). Прагнули осяйнути мелодику мови наших далеких пращурів.
Завдяки образній, змістовній, насиченій цікавими фактами розповіді лектора відбувається глибинне занурення у сиву давнину. За, на перший погляд, легкою, дохідливою мовою історика відчувається прискіплива дослідницька робота, творчі пошуки, узагальнення. Він не лише ділиться думками, висновками, а й сумнівами. Він прагне не повчати, а привчати мислити, задумуватись над складними положеннями науки історії, її перипетіями.
Справжню естетичну насолоду одержала невдовзі від чергового виступу Олександра Миколайовича, присвяченого відомій історії життя князя Петра і княгині Февронії Муромських. Саме цим благовірним, котрі постраждали за свою святість і непорушність подружнього союзу, завжди молились на святій Русі женихи, наречені, подружжя, прохаючи у них благословення. Щоб, як і вони, «жити у любові і згоді до самої смерті і вмерти в один день». Вони і справді пішли з життя в один день і годину - 8 липня 1228 року. Ця дата у сучасній Росії відзначається як свято любові і святості подружнього життя. Яка чудова альтернатива, на мій погляд, католицькому святому Валентину, якого так вперто і методично поширювали і нарешті нав’язали наші добродії з-за «бугра»!
Нещодавно знову відбулась чергова телезустріч із нашим шановним земляком. Його розповідь присвячувалась деяким подіям ХІІІ сторіччя часів князювання Данила Галицького, подвигам Олександра Невського, тим лихим часом, які переживали Росія і наша бідолашна Україна. Останню роздирали протиріччя, роз’єднаність, постійна необхідність боронитись від численних ворогів, що прагнули поневолити її.
Розповідь історика стосувалась виключно тих далеких часів. Однак в моїй свідомості почуте мимоволі переломлялось, переносило мене в сьогоднішній день, викликало певні асоціації. Колись Данило Галицький метався в пошуках покровителів: до кого пристати - Польщі, кримського чи ординського ханів, просити підданства у литовського князя чи вклонитися московському. Захищати православну віру чи поширювати католицтво за покровительство Папи Римського, адже саме від нього одержав титул короля.
А якою непростою була доля уславленого князя Олександра Невського, який вписав своє ім’я в історію переможними битвами зі шведами біля Неви, а згодом з німцями – на Чудському озері. Як тут не згадати його хрестоматійне твердження: «Хто прийде до нас з мечем, той від меча і загине». Воно надавало наснаги радянським воїнам у борні з ворогом. А як, до речі, повелися з полководцем невдячні новгородці: вигнали до Переясліва-Залеського. А як невдовзі знову на поріг ступив ворог, уклінно просили у нього захисту. Чи не так сьогодні, в наші окаянні дні, поливають брудом тих героїв, які захищали нашу землю, всю Європу від фашизму, зносять пам’ятники лицарям, що будували нашу державу, воювали з окупантами, піднімали з попелу країну.
Тепер, у зв’язку з останніми подіями, нас знову, без згоди народу, штовхнуть у Європу, де віками народжувались війни, де зараз нагромадилось стільки своїх проблем, що не розхлебати. Проект євроінтеграції України – спроба Варшави і Стокгольму при підтримці Вільнюса вирішити геополітичне питання. Ну, хочуть шведи взяти реванш після поразки під Полтавою. А самовдоволена, пихата Польща прагнула підкорити Україну, а з допомогою всіляких лжедмитріїв - розчленувати Росію. Не вийшло, а залишились ненависть і бажання помсти.
У своїй сліпій ненависті євроінтегратори прагнуть політичного реваншу за минулі поразки. Закордонні посадовці останнім часом не вилазять з країни, що виходить не лише за межі дипломатії, але й елементарної пристойності. Ну, що ми за країна? Чи позбавимось ми євроілюзій і сподіватимемось лише на свої сили? Тільки ми самі зможемо нарешті випливти з багна.
Ці окремі думки, зрозуміло, суб’єктивні, які, певно, не поділяють деякі зомбовані телевізором та інтернетом земляки, виникли, слухаючи розповідь історика про давнину. Та все повертається на круги своя. Треба ж вчитись на помилках, просвіщатися, робити правильні висновки. Ми ж люди, а не зомбовані роботи.
М.ЛУКАШОВА