Але спочатку було навчання на молодшого командира в Орєхово-Зуєво під Москвою. Молодшим сержантом В.Ф. Русін потрапив на Курську дугу. Новобранці не встигли взяти участь у вікопомних битвах, а лише, як-то кажуть, понюхали пороху.
- Без нас розгромили гітлерівців у Курському котлі, - пригадує ветеран. – А от під Ніжином довелося повоювати.
Потім шлях 54-ого окремого зенітного артилерійського дивізіону, в якому служив В.Ф. Русін, проліг на Київ, звідти - на Житомир і Західну Україну. В одному з сіл Тернопільської області отримав поранення, про яке й досі нагадує шрам на голові. У дивізіоні налічувалося три батареї, у кожній батареї – по три 85-міліметрові гармати. Із них обстрілювали літаки, танки, автомобілі. Часто й самі ставали мішенями для ворогів. Радист В.Ф. Русін отримував і передавав артилеристам координати цілей. При цьому ні на мить не розлучався із автоматом. Спеціальний прилад виявляв на далекій відстані цілі, котрі належало знищити. І тоді вступали в бій гармати дальнього обстрілу.
Про довгождану і вистраждану Перемогу почув на Тернопільщині. Радісна звістка викликала загальний тріумф. Однак дорога додому була дуже довгою і далекою. Солдатська служба продовжилася по війні в Чехословаччині, Румунії, Австрії. Згодом довелося через увесь Радянський Союз їхати на Далекий Схід. Служив на Курильських островах, які ще донедавна були японськими.
- Ми приїхали на зміну солдатам, які відвоювали ці острови,- знову поринає у спогади Віктор Федорович. - Наша служба була цілком мирною. Запам’яталися велетенські морські леви, що оточували човни, коли ми перепливали з острова на острів. А дуже великий воєнний теплохід «Анкул» супроводжували акули.
Після тривалої служби в армії прийшла така довгоочікувана демобілізація. Вікторові Федоровичу дуже хотілося побачити світ. Тож із Курил переїхав у Владивосток, а дорогу долав повз Корею і Китай. Потім був Іркутськ, залізнична станція Тулун у Сибіру – скрізь працював водієм. Згодом доля занесла на Україну в невеличке місто Городня, від якої до Щорса – рукою подати. Саме в Щорсі зустрів свою долю – Валентину Василівну, з якою прожив довге й щасливе життя. Так склалася доля, що довелося поховати кохану дружину, дітей. Зараз немічну старість допомагає долати невістка Валентина, яка любить і поважає свекра. Також не забувають свого дідуся онуки, які порадували його правнуками. Щоправда, живуть вони не в Щорсі. І соціальна робітниця К.М. Гордійко – завжди бажана гостя в чепурному будиночку ветерана. Віктор Федорович тримає руку на пульсі життя країни: у нього постійно увімкнутий телевізор – слухає про події, які нині такі буремні. І згадує про війну, котра забрала його молодість, забрала багатьох його фронтових друзів.
Валентина ВОЛОКУШИНА, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий