Пам’ятаєте пісню Бориса Мокроусова?
„Эх, путь-дорожка фронтовая,
Не страшна нам бомбежка любая,
А помирать нам рановато,
Есть у нас еще дома дела”.
Так ось ця пісня про двох братів-фронтовиків з нашого міста – Володимира і Павла Федосенків, котрі жили по вулиці Червоноармійській, будинок №67.
- Друга світова не обійшла стороною і нашу сім’ю, - пригадує дочка Володимира Анна Володимирівна Іванова. – Мого батька Володимира (1909 р.н.), його брата Павла (1911 р.н.) і багатьох інших молодих хлопців у 1943 році після визволення нашого міста від ворогів було призвано до армії. Йшли воювати ті, хто не був забраний на війну відразу у 1941 р., хто мав бронь.
До 1943 року два брати за бронню працювали в депо. Фашистський режим до них був не милостивим. Якось за порушення комендантської години мій батько був заарештований і ешелоном відправлений на роботу до Німеччини. Дорогою, десь за Городнею, на ходу зумів вистрибнути з вагона і заховатися у стогу сіна. Через три доби дістався до рідної домівки. Йому просто дуже пощастило – він залишився живим, а от матір, сестру з чоловіком і їхніх двох дітей розстріляли за зв’язок з партизанами. Хоча це звинувачення після війни не підтвердилося. Просто хтось зі злості написав донос в комендатуру...
...Братів на фронт не відправили, а зарахували у команду для підготовки прискорених курсів водіїв у Нижньому Новгороді.
Під час війни вони служили в 47-му окремому автомобільному батальйоні – за кермом «полуторки», двигун якої працював... на дровах. На цій «полуторці» вони долали фронтові шляхи від України до Варшави. Потім пересіли на американські Studebaker (американська фірма REO почала їх випуск в 1943 році. Велика частина цих автомобілів була експортована до колишнього СРСР). Ці автівки могли хизуватися прекрасною вантажопідйомністю і прохідністю навіть річковими бродами. На такому транспорті возили боєприпаси, продукти, паливно-мастильні матеріали, тягали артилерійські гармати. У лютому 1945-го року мій батько отримав поранення і потрапив до військового шпиталю, що у місті Бромберг. Якось дивиться у вікно, а там автівки рідного батальйону. Вибіг на вулицю, зупинив одну з них, а потім – утік, не долікувавшись – до своїх...
Про війну, як і усі фронтовики, розповідав скупо. Сухі слова, короткі нотатки у документах.
Моя співрозмовниця Анна Володимирівна й досі бережливо зберігає батьківські фотографії військових років, його медалі.
Георгій ЛЕПНЮК
P.S. Сержант Федосенко нагороджений медалями „За визволення Варшави”, „За взяття Берліна”, „За бойові заслуги”, орденом Великої Вітчизняної війни і всіма ювілейними медалями. Після війни працював на залізниці, водієм... дрезини. На жаль, його вже нема з нами, залишилася лише пам’ять, пам’ять про військових автомобілістів. Про них і далі пісня:
„Путь для нас к Берлину, между прочим,
Был, друзья, не легок и не скор…
Шли мы дни и ночи, трудно было очень,
Но баранку не бросал шофёр.
„Эх, путь-дорожка фронтовая,
Не страшна нам бомбежка любая,
А помирать нам рановато,
Есть у нас еще дома дела”.
 |
| Сержант Федосенко (перший справа з друзями у місті Вюнсдорф у 1945 році. |
- Друга світова не обійшла стороною і нашу сім’ю, - пригадує дочка Володимира Анна Володимирівна Іванова. – Мого батька Володимира (1909 р.н.), його брата Павла (1911 р.н.) і багатьох інших молодих хлопців у 1943 році після визволення нашого міста від ворогів було призвано до армії. Йшли воювати ті, хто не був забраний на війну відразу у 1941 р., хто мав бронь.
До 1943 року два брати за бронню працювали в депо. Фашистський режим до них був не милостивим. Якось за порушення комендантської години мій батько був заарештований і ешелоном відправлений на роботу до Німеччини. Дорогою, десь за Городнею, на ходу зумів вистрибнути з вагона і заховатися у стогу сіна. Через три доби дістався до рідної домівки. Йому просто дуже пощастило – він залишився живим, а от матір, сестру з чоловіком і їхніх двох дітей розстріляли за зв’язок з партизанами. Хоча це звинувачення після війни не підтвердилося. Просто хтось зі злості написав донос в комендатуру...
...Братів на фронт не відправили, а зарахували у команду для підготовки прискорених курсів водіїв у Нижньому Новгороді.
Під час війни вони служили в 47-му окремому автомобільному батальйоні – за кермом «полуторки», двигун якої працював... на дровах. На цій «полуторці» вони долали фронтові шляхи від України до Варшави. Потім пересіли на американські Studebaker (американська фірма REO почала їх випуск в 1943 році. Велика частина цих автомобілів була експортована до колишнього СРСР). Ці автівки могли хизуватися прекрасною вантажопідйомністю і прохідністю навіть річковими бродами. На такому транспорті возили боєприпаси, продукти, паливно-мастильні матеріали, тягали артилерійські гармати. У лютому 1945-го року мій батько отримав поранення і потрапив до військового шпиталю, що у місті Бромберг. Якось дивиться у вікно, а там автівки рідного батальйону. Вибіг на вулицю, зупинив одну з них, а потім – утік, не долікувавшись – до своїх...
Про війну, як і усі фронтовики, розповідав скупо. Сухі слова, короткі нотатки у документах.
Моя співрозмовниця Анна Володимирівна й досі бережливо зберігає батьківські фотографії військових років, його медалі.
Георгій ЛЕПНЮК
P.S. Сержант Федосенко нагороджений медалями „За визволення Варшави”, „За взяття Берліна”, „За бойові заслуги”, орденом Великої Вітчизняної війни і всіма ювілейними медалями. Після війни працював на залізниці, водієм... дрезини. На жаль, його вже нема з нами, залишилася лише пам’ять, пам’ять про військових автомобілістів. Про них і далі пісня:
„Путь для нас к Берлину, между прочим,
Был, друзья, не легок и не скор…
Шли мы дни и ночи, трудно было очень,
Но баранку не бросал шофёр.
Комментариев нет:
Отправить комментарий