моє село – колиска україни

Щоранку, збираючись на сільській автобусній зупинці, аби вирушити на навчання до Петрівської школи, учні й педагоги говорили про необхідність привести в порядок стареньку споруду зупинки. І, нарешті, перед Великодніми святами взялися до роботи. Спочатку відремонтували її, а потім разом радилися, обговорювали варіанти й взялися розмальовувати. Політ фантазії показав, як люблять своє село мешканці Хотунич, як хочуть, щоб уже вранці у них піднімався настрій.

Вирішили віддати перевагу національним кольорам. Квіти зацвіли не лише на пофарбованих стінах. Довкола зупинки розбили клумби, поставили тин, а на ньому красуються глиняні глечики. Зупиняються перехожі, не можуть відірвати погляд проїжджі. Можна не сумніватися, що це лише початок. І чим далі, тим більше витворів фантазії налічуватиме цей народознавчий куточок. Учитель-словесник В.Люта уже присвятила йому вірша. А ми хочемо вірити, що чимдалі юні жителі села все більше прикрашатимуть рідні Хотуничі, демонструватимуть свою любов до рідного села.
Валентина ВОЛОКУШИНА
ФОТО Леоніда ШЛОМИ

Моє село
Є сіл так багато на нашому білому світі,
маленьких, великих, в серпанки рожеві одітих,
Та лише до тебе щоденно я подумки лину,
Село світанкове, найкраще моє та єдине.
Ошатне й зелене, заквітчане в білому цвіті,
Де верби шумлять і де люди живуть працьовиті,
Там сонце встає, щоранку росою умите,
У верховітті дубів щепоче про щось сизий вітер.
Ти снишся мені, село моє рідне й кохане,
У шелесті трав, у веселім птахів щебетанні,
У маминій ласці, достиглих черешнях налитих,
У спілій шовковиці та у бутонах півоній розкритих.
Зійду на зупинці, вдивлюся у небо зористе,
Пройдусь по стежинці, згадаю дитинство барвисте.
І враз зрозумію: село - Батьківщини частинка,
Назавжди лишилась тут серця мого половинка.
Валентина Люта