Повітря було наповнене неповторним гіркувато-солодким запахом бузку. А в їхньому селі він ріс скрізь – там, де садили, де посіявся сам, на кинутих подвір’ях нежилих будинків, уздовж вулиць і вуличок, навіть живим парканом навколо кладовища. Від зовсім блідого і білого до темного кольору, дрібненькі й дуже крупні квітки пахли так, що аж паморочилася голова. У такі дні усі були зайняті пошуками «щастя» - квіточок з п’ятьма пелюстками, ніби й справді від них залежало оте примарне щастя.
Саме такого дня її однокласник Ігор раптом почав виявляти їй, Ірі, виняткові знаки уваги. Він приніс їй три яскраві гілочки бузку. Від несподіваної радості вона весь день літала, ніби на крилах, сміялася своїм особливим сміхом, таким схожим на голос срібного дзвіночка. Раділа, не дивлячись ні на кого – навіть на свою сусідку по парті Настю, яка того дня була особливо похмурою. А після уроків Настя несподівано сказала Ірі, щоб та дуже не раділа – Ігор просто хотів посміятися з неї. Він давно дружить з Юлею, це всім відомо. І день одразу став сірим і нудним, вона не підстрибувала, а ледве плелася шкільним коридором. Там же вона почула, як Ігор хвалився:
- Захочу – будь-яка за мною буде, як щеня, бігати!
- Будь-яка? - спитала Іра, проходячи.
А потім заліпила йому дзвінкого ляпаса, розвернулася і гордо пішла геть – він її більше не цікавив.
Наступного дня уже він бігав за нею, «мов щеня»: давав чесне слово, клявся, що мав на увазі зовсім не її, щось лопотів про дружбу, але Іра йому не вірила. Та й Ігор уже не здавався їй привабливим, і букет бузку вона викинула – ті самі гілочки, які їй хотілося засушити й зберігати вічно… Той бузок завдав їй стільки прикрощів. Не було б його, Іра не перейшла б до іншої школи, щоб не бачити ні Насті, ні Ігоря. Та, можливо, вона занадто переживала тоді? Не варто так різко змінювати своє життя через якийсь букет, котрий, можливо, призначався зовсім не їй, через дурного хвалька Ігоря і завидющу Настю…
А сьогодні у неї щасливий день! Вона чудово склала останній екзамен, отож навчання у коледжі закінчилося. Так же паморочилася голова від п’янкого аромату бузку. Чомусь подумалося: а чому бузок так швидко відцвітає. Так би й радував до самої осені. Раптом знову згадався Ігор. Він був її другом. Чому ж вона не повірила йому тоді? Іра перевдяглася в домашнє і з журналом у руках прилягла на ліжко. За відкритим вікном почувся шурхіт. Підвела очі і… побачила Ігоря!
- Привіт, бузкова красуне! Не забула, який сьогодні день? Очі друга загадково поблискують, і він кладе на підвіконня величезний букет бузку.
- Який день? – розгубилася Іра.
- Наш.
- Наш? Вона притиснула квіти до грудей, все ще не вірячи в те, що відбувається.
- Звичайно, наш! День бузку…
Вони йшли вулицею, тримаючись за руки, а голова паморочилася від запаху бузку.
- Тримай мене міцніше! – розсміялася Іра.
- Усе життя буду тримати, нікому не віддам, - прошепотів Ігор. І вона знала, що так буде. І це знали всі – їх вулиця, що тяглася вздовж усього села, стара лава, молодий місяць, що висів у небі на срібній павутині…
Валентина ВОЛОКУШИНА
Саме такого дня її однокласник Ігор раптом почав виявляти їй, Ірі, виняткові знаки уваги. Він приніс їй три яскраві гілочки бузку. Від несподіваної радості вона весь день літала, ніби на крилах, сміялася своїм особливим сміхом, таким схожим на голос срібного дзвіночка. Раділа, не дивлячись ні на кого – навіть на свою сусідку по парті Настю, яка того дня була особливо похмурою. А після уроків Настя несподівано сказала Ірі, щоб та дуже не раділа – Ігор просто хотів посміятися з неї. Він давно дружить з Юлею, це всім відомо. І день одразу став сірим і нудним, вона не підстрибувала, а ледве плелася шкільним коридором. Там же вона почула, як Ігор хвалився:
- Захочу – будь-яка за мною буде, як щеня, бігати!
- Будь-яка? - спитала Іра, проходячи.
А потім заліпила йому дзвінкого ляпаса, розвернулася і гордо пішла геть – він її більше не цікавив.
Наступного дня уже він бігав за нею, «мов щеня»: давав чесне слово, клявся, що мав на увазі зовсім не її, щось лопотів про дружбу, але Іра йому не вірила. Та й Ігор уже не здавався їй привабливим, і букет бузку вона викинула – ті самі гілочки, які їй хотілося засушити й зберігати вічно… Той бузок завдав їй стільки прикрощів. Не було б його, Іра не перейшла б до іншої школи, щоб не бачити ні Насті, ні Ігоря. Та, можливо, вона занадто переживала тоді? Не варто так різко змінювати своє життя через якийсь букет, котрий, можливо, призначався зовсім не їй, через дурного хвалька Ігоря і завидющу Настю…
А сьогодні у неї щасливий день! Вона чудово склала останній екзамен, отож навчання у коледжі закінчилося. Так же паморочилася голова від п’янкого аромату бузку. Чомусь подумалося: а чому бузок так швидко відцвітає. Так би й радував до самої осені. Раптом знову згадався Ігор. Він був її другом. Чому ж вона не повірила йому тоді? Іра перевдяглася в домашнє і з журналом у руках прилягла на ліжко. За відкритим вікном почувся шурхіт. Підвела очі і… побачила Ігоря!
- Привіт, бузкова красуне! Не забула, який сьогодні день? Очі друга загадково поблискують, і він кладе на підвіконня величезний букет бузку.
- Який день? – розгубилася Іра.
- Наш.
- Наш? Вона притиснула квіти до грудей, все ще не вірячи в те, що відбувається.
- Звичайно, наш! День бузку…
Вони йшли вулицею, тримаючись за руки, а голова паморочилася від запаху бузку.
- Тримай мене міцніше! – розсміялася Іра.
- Усе життя буду тримати, нікому не віддам, - прошепотів Ігор. І вона знала, що так буде. І це знали всі – їх вулиця, що тяглася вздовж усього села, стара лава, молодий місяць, що висів у небі на срібній павутині…
Валентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий