День Перемоги в кожній сім’ї пов’язаний із власними родинними історіями та спогадами про тих, кого опалило полум’я війни, хто назавжди залишився молодим не лише на фотографіях. Прізвище Мікушевих у нашому районі доволі відоме, хоча й рідкісне. Бо виросли брати Євген і Михайло та їх сестра Алевтина на далекому Іртиші. Про існування українського містечка Щорс у дитинстві й не здогадувалися. А між тим, доля склалася так, що на все життя саме воно стало для родини рідним.
Мирон Михайлович Мікушев був директором школи в далекому селі Маловладимирівка Бескарагайського району Павлодарської області Казахстану, його дружина Євдокія Андріївна там же вчителювала. Діти радували своїми успіхами, як і своїми нехитрими витівками. Загалом же росли слухняними й училися старанно. Старшенький, Женя, вже будував плани на майбутнє, але їх перекреслила війна. Для молоді був характерний патріотичний порив, тож не дивно, що Євген Мікушев став курсантом Семипалатинського льотного училища. Навчання з огляду на воєнний час було коротким, і незабаром старший сержант уже був на фронті.
Перші польоти, коли від захоплення паморочилася голова. Але тривало це недовго – досвідчений і жорстокий ворог не давав опам’ятатися. Бойовий досвід швидко набували в небі. Вперше Євгена збили над окупованою територією. Він ніколи не розповідав подробиці про те, як потім добирався до своїх. Удруге, попри поранення, дотягнув до своїх, які й відправили в госпіталь. Через фронтову нерозбериху так і не вдалося відновити військові документи.
Тож після лікування у госпіталі Є.М. Мікушева направили служити в піхоту. Він не приховував, що в ті часи могло все скластися й інакше – трибунал, дисбат, адже під час вильоту у льотчиків при собі не було ніяких документів. Тож воював, захищаючи Батьківщину, не жаліючи себе. Та, видно, не мав солдатського щастя, бо незабаром знову був тяжко поранений. Із армії кавалер бойових орденів і медалей повернувся 1943-го року без лівої ноги, а права рука не згиналася. Але живий! Ще в госпіталі Євген Миронович закінчив курси бухгалтерів. Це пригодилося у мирному житті – працював за фахом на залізниці й у ветеринарній лікарні. До нього також зверталися з проханням зшити бухгалтерські справи, книги – був вправним палітурником.
Добре пам’ятаю його дружину Варвару Семенівну. Медик за фахом, вона була з тих не багатьох, хто своєю роботою, своєю невичерпною добротою і співпереживанням заслуговували оте майже забуте – сестра милосердя. А ще вона була надзвичайною мамою. Разом із Євгеном Мироновичем мали двох синів і двох доньок, численних онуків. У матері такого великого сімейства завжди було багато клопотів. Тато, попри інвалідність, дбав про забезпечення родини усім необхідним. Його захопленням була пасіка, яка приносила ще й прибутки для безбідного життя.
За приклад молодшому братові правив старший. Тож і Михайло, попри юні літа, рвався на фронт. До 18 років служив у воєнізованій охороні Туркестано-Сибірської залізниці станції Семипалатинськ. А ледь досяг повноліття, одразу вступив до Ташкентського кулеметно-мінометного військового училища, по закінченні якого Михайла Мікушева залишили інструктором цього училища. Потім наказом Міноборони направили на службу до військкомату міста Біла Церква. Згодом Михайло Миронович і сам не міг пригадати, скільки написав рапортів із проханням відправити його на фронт. Тим паче, що за плечима було навчання у Сумському артилерійському училищі. Але його офіцерська доля – служба у військкоматах. Біла Церква – Чернігів – Щорс –Сосниця –Мена – Городня –Щорс. І так аж до 1974 року, коли був звільнений з військової служби у запас за віком. До речі, у 1999 році його було відзначено орденом «Богдана Хмельницького», який дає право іменуватися «лицарем ордена».
Його дружина Валентина Трохимівна була дуже неординарною людиною. Усе життя вона вела щоденник, опановувала основи наук, працювала над собою, дбала про інтелектуальний розвиток синів.
Обидва брати вже давно відійшли у вічність. Але продовжується великий рід Мікушевих: виросли онуки, підростають правнуки. Ті, хто пам’ятає діда Женю і діда Михайла, гордяться їх непростим життям, присвяченим службі Вітчизні. Пригадують, як привільно почувалися на пасіці, якою займалися брати Мікушеви до похилих літ. А в ці травневі дні нащадки обов’язково знайдуть час, аби вклонитися рідним могилам, іще раз сказати спасибі за те, що відстояли мир на землі.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото з сімейного архіву родини Мікушевих
Мирон Михайлович Мікушев був директором школи в далекому селі Маловладимирівка Бескарагайського району Павлодарської області Казахстану, його дружина Євдокія Андріївна там же вчителювала. Діти радували своїми успіхами, як і своїми нехитрими витівками. Загалом же росли слухняними й училися старанно. Старшенький, Женя, вже будував плани на майбутнє, але їх перекреслила війна. Для молоді був характерний патріотичний порив, тож не дивно, що Євген Мікушев став курсантом Семипалатинського льотного училища. Навчання з огляду на воєнний час було коротким, і незабаром старший сержант уже був на фронті.
Перші польоти, коли від захоплення паморочилася голова. Але тривало це недовго – досвідчений і жорстокий ворог не давав опам’ятатися. Бойовий досвід швидко набували в небі. Вперше Євгена збили над окупованою територією. Він ніколи не розповідав подробиці про те, як потім добирався до своїх. Удруге, попри поранення, дотягнув до своїх, які й відправили в госпіталь. Через фронтову нерозбериху так і не вдалося відновити військові документи.
Тож після лікування у госпіталі Є.М. Мікушева направили служити в піхоту. Він не приховував, що в ті часи могло все скластися й інакше – трибунал, дисбат, адже під час вильоту у льотчиків при собі не було ніяких документів. Тож воював, захищаючи Батьківщину, не жаліючи себе. Та, видно, не мав солдатського щастя, бо незабаром знову був тяжко поранений. Із армії кавалер бойових орденів і медалей повернувся 1943-го року без лівої ноги, а права рука не згиналася. Але живий! Ще в госпіталі Євген Миронович закінчив курси бухгалтерів. Це пригодилося у мирному житті – працював за фахом на залізниці й у ветеринарній лікарні. До нього також зверталися з проханням зшити бухгалтерські справи, книги – був вправним палітурником.
Добре пам’ятаю його дружину Варвару Семенівну. Медик за фахом, вона була з тих не багатьох, хто своєю роботою, своєю невичерпною добротою і співпереживанням заслуговували оте майже забуте – сестра милосердя. А ще вона була надзвичайною мамою. Разом із Євгеном Мироновичем мали двох синів і двох доньок, численних онуків. У матері такого великого сімейства завжди було багато клопотів. Тато, попри інвалідність, дбав про забезпечення родини усім необхідним. Його захопленням була пасіка, яка приносила ще й прибутки для безбідного життя.
За приклад молодшому братові правив старший. Тож і Михайло, попри юні літа, рвався на фронт. До 18 років служив у воєнізованій охороні Туркестано-Сибірської залізниці станції Семипалатинськ. А ледь досяг повноліття, одразу вступив до Ташкентського кулеметно-мінометного військового училища, по закінченні якого Михайла Мікушева залишили інструктором цього училища. Потім наказом Міноборони направили на службу до військкомату міста Біла Церква. Згодом Михайло Миронович і сам не міг пригадати, скільки написав рапортів із проханням відправити його на фронт. Тим паче, що за плечима було навчання у Сумському артилерійському училищі. Але його офіцерська доля – служба у військкоматах. Біла Церква – Чернігів – Щорс –Сосниця –Мена – Городня –Щорс. І так аж до 1974 року, коли був звільнений з військової служби у запас за віком. До речі, у 1999 році його було відзначено орденом «Богдана Хмельницького», який дає право іменуватися «лицарем ордена».
Його дружина Валентина Трохимівна була дуже неординарною людиною. Усе життя вона вела щоденник, опановувала основи наук, працювала над собою, дбала про інтелектуальний розвиток синів.
Обидва брати вже давно відійшли у вічність. Але продовжується великий рід Мікушевих: виросли онуки, підростають правнуки. Ті, хто пам’ятає діда Женю і діда Михайла, гордяться їх непростим життям, присвяченим службі Вітчизні. Пригадують, як привільно почувалися на пасіці, якою займалися брати Мікушеви до похилих літ. А в ці травневі дні нащадки обов’язково знайдуть час, аби вклонитися рідним могилам, іще раз сказати спасибі за те, що відстояли мир на землі.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото з сімейного архіву родини Мікушевих
Комментариев нет:
Отправить комментарий