Катрусю брали в родину «натрошки»

П’ятилітня Катруся, воістину дівчинка-перлинка, радує прийомних батьків. А отець Павло Фазан, настоятель Свято-Миколаївського Всецариці храму, благочинний церков Щорського району, і матушка Лідія зігрівають дитину теплом душі й серця та великою любов’ю. І вже не важливо за яких обставин дитина опинилася п’ять років тому в цій родині, бо Фазани прикипіли до неї, і для Катрусі отець та матушка – найрідніші.
П’ятилітня Катруся щойно повернулася із садочка – весела й сповнена вражень. За хвилину-другу я вже знала, з ким дівчатко дружить, яка «не дуже сердита вихователька Наталія Миколаївна», як Вадим і Кирилко допомагали їй складати пазли (улюблених Машу і Ведмедя), яких великих бджілок малювала, чого боїться «великого дощику»…
Довірлива щебетушка зізнається, що «як була маленька», то не вміла говорити, багато чого не пам’ятала і не мала таких чудових бантиків у косичках (жила «без волосиків»). Юна співрозмовниця прокоментує фото із родинного альбому: розкаже про ляльку Марічку, про себе саму, про названих сестру і братів, та найбільше – про тата і маму.
– Знаєш, ось моя мама Ліда і тато Павел. Це мама тримає мене на ручках, - радістю сяятимуть оченята. – На ручках мене більше тримає мама, бо тато все співає в церкві (так по-своєму дівча трактує богослужіння). Я вже велика, все вмію – молюся, замітаю, ліжко стелю…
Розповідь Катруся вправно поєднує із фотосесією: керує мною, як циган сонцем. Та отримую неабияке задоволення, виконуючи дитячі забаганки. Дівчинка – безпосередня, відкрита і велика розумниця.
– Мишка-норушка похрумала мені зубчики. Так «кусь-кусь» - і немає зубчиків, - журиться дівчинка. – Тато каже, що я виросту і зубки виростуть.
У кожному слові про маму й тата – неабияка любов до батьків. Катруся ще в такому віці, коли на кінчику язичка – все, що на серці. Й коли поріг затишного дому переступить отець Павло, дівчинка кинеться йому назустріч, обійме рученятами і защебече.
Воістину дівча виростає на втіху всій родині, купаючись у любові названих батьків.
– Ми брали чотиримісячну дитину із районної лікарні натрошки, - зізнається матушка Лідія. – Поки її рідна мати візьметься за розум. Та Господь розпорядився інакше. П’ять років минуло. Оформили опіку, бо та жінка вже відійшла у Вічність. Ось яку помічницю тепер маю, - пригортає Катрусю до серця.
Троє власних дітей вже виросли. Має подружжя Фазанів і чотирьох онуків. Усіх обдаровують теплом щедрих душі й серця, але Катруся – особливий дарунок Божий. Викохують і виняньчують всією родиною. Дитя ж, мов золоте сонечко, осяває дім, дарує щастя-радість.
– Немає чеснішої людської подоби, як дитина, - говорить отець Павло. – «Устамы младенца глаголет истина».
Так, дитя не обманить, віддячить любов’ю за любов. Ніби на підтвердження сказаного, моя юна співрозмовниця проситься в гості до хрещеної матері.
– Татусю, я тільки одну ніченьку в хрещенки посплю. Тільки одненьку ніченьку. Добре? – міцно тримається за татову руку і благає. – Одну-однесеньку…
Зрештою й на крок не відходить від батька та за мить забуває про наміри.
Словами священного письма отець Павло наголошує, що найбільший дар – це подарувати життя іншому. Бо кожна людина – то є образ Божий.
- Господь сподобив нас виховати цю дитину. Перш, ніж вчити когось любові та милосердя, самим треба бути за приклад, - ось відповідь священика на мої численні запитання щодо опіки над Катрусею. – Бог живе у нашому серці.
Справді, треба вміти відкрити свої серця для любові – непідробної, непоказної і такої відповідальної.
Ольга Чернякова
Фото автора