Він воював. Тепер він вдома

О.Фомський (сидить в центрі) разом з старшим братом, мамою і бабусею в Старих Боровичах у відпустці.

Йому немає ще й двадцяти років. В армії не служив, а військову науку довелося опановувати вже в умовах бойових дій. Родом він зі Старих Борович. Живе з матір’ю, старшим братом – Валентином і 78-річною бабусею. Звичайна родина: хата, господарство. У залі – велика клітка з японськими пташками, порода називається екзотично – амадіни, на кухні – папуги.
(Це захоплення матері). Олександр після закінчення в 2012 році Новоборовицької школи здобув ще й фах електрика у Чернігівському залізничному профтехучилищі. І хтозна, як би надалі склалася його доля, якщо б цьогоріч нашу країну не закрутило у вихорі буремних подій. Розповідає: «Коли у березні на Щорсівщині розташувалися підрозділи військових з центру «Десна», я взявся допомагати їм, чим міг. Це ж наша армія, українська! Потім долучився до місцевого формування самооборони. Й тільки-но у травні з’явилася можливість поповнити лави новоствореного батальйону «Чернігів» - погодився майже без вагань».
Потім була коротка підготовка, а трохи згодом – і відправка до Луганської області. Спочатку О.Фомський ніс службу на блок-посту в Старобільському районі, пізніше потрапив під Рубіжне. Саме влітку потрапив під перші ворожі обстріли. Особливо «гаряче» стало після того, як чернігівців передислокували ближче до фронту – після початку наступальної операції українського угруповання. Під Сіверодонецьком вони ловили «сепарську» агентуру, влаштовували засідки, патрулювали територію. А якось вночі «Чернігів» разом з двома іншими батальйонами відправили під Луганськ. Нічний марш закінчився шаленим обстрілом з боку ворога: залпи з ракетних установок «Град» лягли зовсім поруч, добряче всіх налякавши. На щастя, ніхто тоді не загинув…
У чергову ротацію «Чернігів» передислокували у райцентр – Станицю Луганську. Лінія фронту проходить просто через це місто й вогонь ворожої артилерії вівся майже щоденно. Але перед цим О.Фомському довелося побачити на околиці населеного пункту славнозвісний блок-пост під назвою «Сталінград». Наші військові обладнали оборонні позиції та вели тяжкі бої, вся навколишня місцевість була у воронках від вибухів і в буквальному розумінні випалена. Найближчі хати зруйновані, на узбіччі дороги підбиті танк, КамАЗ. Ліс лежав, ніби після буревію. До речі, за лісом розвідка виявила цілий табір російських військ, з гарматою і технікою. Туди й вертоліт прилітав з боку Росії. Коли чернігівці рушили в тому напрямку – пересвідчилися, наскільки міцно закріпився ворог: усі підходи заміновані, стояли навіть такі потужні «штуки» як МОН. Терористи використовували ефективну тактику – на своєму боці річки Сіверський Донець під’їжджали ближче на трьох машинах, з трьох мінометів «кидали» на українців 15-20 зарядів і втікали. Загрозу становили снайпери, які спочатку могли поранити українського солдата, а потім чекали, коли прийде група його забирати – і тоді всіх розстрілювали. (Ну це якщо вдавалося). (На фото – куля з великокаліберної російської снайперської гвинтівки. Для порівняння – поруч сірникова коробка).
В осінню ротацію О.Фомський пробув на війні 42 дні. Бойові виїзди, патрулювання. Життя навчило цінувати бойове братерство і взаємовиручку. Якось на одному блок-посту віддали армійцям гранату – в них саме почалися проблеми із боєприпасами. А наступного дня солдат зателефонував і щиро подякував, каже: «Вночі на нас напали, ми вже й патрони всі вистріляли, думали – все, гаплик. І лише коли жбурнули у наступаючих вашу гранату – ті подалися назад». Повсякденне життя на контрольованій українцями території хоч так-сяк, але відлагоджене. Електрика, газ, вода – є, працюють школи, банки функціонують. З Луганська, де панують російські терористи, пенсіонери цілими автобусами їздять «в Україну», щоб отримати пенсію, бо їхня «влада» про це чомусь не дбає.
Стосовно настроїв населення, то О.Фомський каже таке: «Там чимало відверто зазомбованих. По їхніх містах війна пройшлася, видно, хто стріляв і що робив, а вони й досі за Росію. Є й «гнилі людці» - в обличчя нашим усміхаються, а в спину, як-то кажуть, плюють. У побуті тамтешніх мешканців є чимало дивного: двір буде без паркана, хата – перекошена, але в залі – плазмовий телевізор й машина в гаражі. «Понти» одним словом. Хоча є й інші приклади. В Станиці Луганській стоїть кафе «Арт і шок», володіє ним жінка. Так вона навіть коли місто було під «сепарами», не боялася вивішувати над своїм закладом український прапор. І зараз частує солдатів кавою, чаєм та свіжою випічкою. А вони називають її «мама Таня».
У листопаді батальйон «Чернігів» зазнав перших втрат: троє його бійців загинули, потрапивши у засідку. (Доки були лише поранені. І побрехеньки з боку ворога – банда «Лєшева» хвалилася в Інтернеті, що під час бою за Лисичанськ повністю знищила біля школи №2 батальйон «Чернігів»). Як згадує О.Фомський, за пару днів до трагедії почали коїтися якісь просто містичні речі: «Стою на посту, раптом чую – немов десь поруч плаче моя бабуся. Я аж роззирнувся навколо – ні, нікого нема. При першій же нагоді зателефонував додому, питаю у матері: як там бабця? Та каже: ніби все, як завжди. І лише згодом мені розповіли, що їй саме тоді наснився сон: заходить вона в якусь кімнату, а там сидять троє людей - двоє чорнявих, а третій світлий, із закривавленою рукою. Бабуся роздивилася , онука не побачила, поміж них і пішла собі… Потім же так і сталося – двоє загиблих бійців «Чернігова» згоріли в підбитому мікроавтобусі, а третій – помер від втрати крові у лікарні… Тяжко втрачати друзів. Але з іншого боку це лише гартує волю до перемоги».
На завершення оповіді треба навести слова матері Олександра – Валентини Іванівни: «Коли син воював, то я ночі не спала. Скоріше б ця війна скінчилася, щоб хлопці більше не гинули…» Що тут ще додати? Справді – чим швидше ворог буде розбитий, тим швидше усі ми повернемося до мирного життя.

Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора