Перемир’я – це коли вороги стріляють в українців

Cергій Сльозка - крайній зліва.

Шістнадцятого листопада війна знову нагадала про себе мешканцям Щорсівщини. Попри оголошене перемир’я російські агресори з групами місцевих терористів вели активні наступальні операції проти українських військових на території Луганської та Донецької областей. І ось після опівдня стався короткий, але кривавий бій у Станично-Луганському районі: до ворожої засідки потрапила група бійців батальйону особливого призначення МВС «Чернігів». Поміж них був і мешканець Тур’ї Леонід Шумський.
Підрозділи батальйону «Чернігів» перебувають у Луганській області ще з початку літа. Брали участь у звільненні від ворожих військ різних населених пунктів, зокрема – Лисичанська. У серпні «чернігівці» почали утримувати позиції в райцентрі Станиця Луганська. Це місто знаходиться за якихось десять кілометрів від російського кордону. Воно ніби розділене навпіл залізничною колією, а в південній його частині хазяйнують терористи. Наші хлопці були фактично на передовій лінії фронту. Коли понад два місяці тому Росія та очільники донбаських терористів оголосили, що пристають на умови перемир’я, ситуація в зоні бойових дій майже не змінилася…
Розповідає Сергій Сльозка зі Щорса, який вже двічі побував у зоні антитерористичної операції. Перший раз – 73 дні, другий – 42. «На початку жовтня в ході чергової ротації батальйону «Чернігів» я з колегами прибув до Станиці Луганської. Наш підрозділ дислокувався в окремій будівлі, неподалік же, по місту, стояли блок-пости армійців, були і прикордонники. А за залізничною колією – ворог. Повсякденне життя населеного пункту ніби й звичайне: на українській території є електрика, налагоджене газопостачання, відновлено телефонний зв’язок, працюють магазини, банки. На контрольовану терористами територію й назад ходять рейсові пасажирські автобуси. А ось із залізницею проблеми, бо «сепари» підірвали колію, коли ж ремонтники хотіли відновити зруйновану ділянку – їх обстріляли. Надалі ніхто ризикувати більше не схотів, тож рух потягів припинився, схоже, надовго. На неконтрольованій Україною місцевості ситуація мов у дикому краї. Реальна влада - у ватажків бандформувань. Стосовно так званого перемир’я, то його, фактично, ніколи не було. Майже щодня в різних місцях відбуваються кулеметно-автоматні перестрілки. А з 8 листопада взагалі – таке почалося… Ворожа тактика є доволі простою: роблять «за один підхід» по 10-15 пострілів з міномета по наших позиціях або пускають по 5-6 ракет з установки «Град». (Терористи остерігаються виконувати повний залп – з усіх 40 стволів, адже тоді «накрилася» б площа в кілька гектарів і місто зазнало руйнувань. Для «сепарів» це небажано, адже майже половина населення – за них). Тоді у відповідь починають «працювати» українські самохідні артилерійські установки або танки, до процесу можуть долучитися й мінометники. Але на дії нашої сторони впливає вимога «згори» дотримуватися умов перемир`я. Тобто нанести повноцінний удар, щоб терористам «мало не здалося», ми не в змозі. У Станиці Луганській основна проблема – дуже зручне розташування ворожих вогневих точок. Неподалік міста є гора, на якій закріпився супротивник. Звідти легко обстрілюється вся навколишня місцевість на багато кілометрів. До активності ворога зазвичай доводилося ставитися в якійсь мірі по-філософському: стоїш, куриш, чуєш - летить міна. Завдяки набутом досвіду визначаєш за звуком її польоту - вона впаде метрів за 80. Потім наступна падає ближче, і ось тоді вже треба йти в укриття, бо третя може вибухнути поруч. «Липове» перемир’я російські терористи використали з користю для себе: заїжджали прямо на узвишшя бетоновозами й заливали сотні кубометрів розчину для зміцнення своїх фортифікацій. Таким чином там з’явилися потужні укріплення – від бункерів до ходів сполучення. Тепер вже їх звідти легко не виб’єш. І ще один важливий фактор цієї війни: обстріли з території Росії. Інколи вночі було видно на боці «сусідів» характерні спалахи і через якусь мить на наші позиції починали сипатися смертельні «подарунки». А ось відповідати заборонено, вони ж офіційно з нами не воюють.
У самому місті обстановка напружена, були випадки, коли терористичні диверсійні групи пробиралися в Станицю Луганську й обстрілювали військові блок-пости. Їм дуже допомагає своя агентура з числа місцевих мешканців і повітряна розвідка – завдяки використанню безпілотних літальних апаратів. Такі «літачки» ширяли в небі майже щодня. Так було і 16 листопада…
У неділю вранці все почалося як завжди. Я прокинувся, поснідав і незабаром зі своїм командиром і двома бійцями виїхав на патрулювання. Час до опівдня минув швидко і ми повернулися на базу. Приблизно тоді й побачили, як ще одна група з восьми «чернігівців» на мікроавтобусі вирушила в місто виконувати завдання командування. І не минуло й двадцяти хвилин, як надійшла лиха звістка – хлопці потрапили в засідку. (Як з’ясувалося згодом, незадовго до бою з`явилася інформація, що в місті була помічена банда з двадцяти терористів, які пробралися із залінійної сторони). Зі слів очевидців все виглядало так: наша «Газель» рухалася однією з головних вулиць міста, коли по ній відкрили вогонь з двох автоматів. Льоня Шумський з Тур’ї перебував за кермом, коли одна з перших куль влучила йому в ногу. Мікроавтобус стишив хід, бійці почали вискакувати назовні й тут диверсанти зробили по ньому два постріли з гранатомета. Від вибуху Льоня зазнав контузії (потім пару днів нічого не чув), його праву частину тіла – ногу, руку, бік – посікло дрібними осколками. Попри це він знайшов у собі сили вийти з кабіни, зробив кілька кроків і вже тоді упав. У цей час вороги продовжували стріляти, мікроавтобус горів. Усі «чернігівці» отримали поранення – переважно осколкові, проте дехто з них, навіть стікаючи кров’ю, почав відстрілюватися. Незабаром вороги втекли. Хтось із місцевих бачив, як кілька терористів переходили залізничний насип, відступаючи на свій бік…
Результат бою – серйозні втрати у батальйоні «Чернігів». Двоє бійців загинули на місці (з Чернігова та Городні) й згоріли, ще один чернігівець помер у лікарні від тяжкого поранення. Всі інші теж були поранені. Пізніше їх евакуювали, Леонід Шумський потрапив до госпіталю в Києві. Зараз йому вже краще, він потроху ходить, до нього повертається слух. Як не гірко констатувати, але загибель трьох наших – велика трагедія. Майже півроку батальйон «Чернігів» провів у боях на території Луганської та Донецької областей, а вбитих у його складі не було, лише поранені. І ось тепер… Сумно і тяжко про це говорити, боляче згадувати. Вічна пам’ять полеглим. Їхня смерть нікого не злякала, навпаки – лише додала упевненості нам у необхідності довести розпочату справу до кінця».
Наостанок запитую у Сергія Сльозки: «Що привіз додому зі сходу?» Відповідь виявилася простою: «Наші люди привозять з війни посивіле волосся і нові зморшки на обличчі. А я ще привіз тверде переконання, що в чергову ротацію знову відправлюся до Станиці Луганської. Після загибелі хлопців лише утвердився в думці – цю війну треба закінчувати якомога скоріше, і закінчувати перемогою. Щоб терористична зараза не докотилася до Чернігівщини, щоб у нашому Щорсі не вибухали міни і не свистіли кулі. Затягувати все на кілька років – абсолютно безвідповідально. Ми на своїй землі, тому правда на нашому боці».

Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з архіву Сергія СЛЬОЗКИ