пригадує біженка з Ювілейного, що під
Луганськом, Ксенія Романченко.
Однак вони встановили свої зенітки
на дев’ятиповерхових житлових будинках.
Луганськом, Ксенія Романченко.
Однак вони встановили свої зенітки
на дев’ятиповерхових житлових будинках.
Молода жінка – проста у спілкуванні, дбайлива господиня і надзвичайно віддана матуся, - вона, певне, найменше цікавилася політикою. Іще рік тому Ксенія працювала санітаркою у місцевій лікарні, разом із чоловіком піднімали двох синочків. Поряд, у сусідньому під’їзді цього ж будинку, мешкали свекри, тож і онуків допомагали ростити, і родинні зв’язки залишалися тісними. Життя, сповнене приємними клопотами, плинуло звичною течією, Жора з Іванком підростали. Здавалося, життя вдалося.
Однак саме політичні події в Україні й на її сході змінили звичний плин буття простих людей. Донбас, мов розбурханий вулик розвів близьких людей по різні боки барикади, розкидав цілі родини по країні, а декого змусив виїхати за кордон. Не буде перебільшенням сказати, що сьогодні невдоволені всі: ті, хто за народні республіки й ті, хто за єдину Україну. Усі стомилися від неоголошеної війни, яка принесла страждання і втрати. За селищем Ювілейним, у якому мешкали Романченки, на кладовищі сепаратисти облаштували установки «Град», перестрілювалися через населений пункт. Голова селищної ради й мешканці просили, аби ті не заходили до населеного пункту. Однак до побажань мирних жителів ніхто не дослухався. Коли на дев’ятиповерхівці поставили зенітки, почалися бомбардування.
- До нашої лікарні везли поранених, - пригадує Ксенія. – Привозили їх із заводів, які потрапляли під бомбардування. Тоді я побачила першу кров. На той час у нас уже не було світла, тож, надавши першу допомогу, відправляли їх до обласної лікарні. Згодом дізналися, що підприємства заміновані бойовиками. Під обстріл потрапив і наш будинок: міна залетіла в квартиру на першому поверсі. У нас пробило балкон і осколки потрапили в диван. У сусідній будинок поцілило три бомби. Мусили склити вікна, забивати плівкою. Бомба пошкодила підстанцію, тож населений пункт був знеструмлений. Я довго не могла змиритися з думкою, що все це відбувається з нами, що це не якийсь фільм про війну, а наша дійсність: вибухи, постріли. Три дні просиділи вдома, нарешті наважилися вийти, а в дворі так тихо, сонечко світить… І тут щось загрозливо засвистіло. Я Ваню хапаю на руки й чимдуж за трансформаторну будку. Пересиділи лиху годину, знову вийшли на сонечко. Діти граються з м’ячем, як раптом знову загрозливий свист. На той час у нас уже готували підвали, в яких ми й ховалися від обстрілів. Я втратила сон, надто уболіваючи за дітей. Не спала дуже тривалий час. Після довгого сидіння у підвалі піднялися в квартиру, аж раптом знову обстріл. У мене почалася істерика. Як ні вмовляла мене свекруха, я відмовилася іти в підвал. У кімнаті лягла на підлогу й заснула. Навкруги все вибухає, гримить канонада, а я сплю, мов мертва. Прокинулася від неймовірної тиші. Дивлюся, а поряд зі мною калачиком скрутився Ваня і також спить.
Після цього випадку усі зрозуміли, що потрібно щось робити. Свекруха Ксенії родом із Щорського району, тут у неї велика і дружна рідня. Зібрали найнеобхідніші пожитки, чоловік за 100 грн. найняв таксі, яке й привезло їх на вокзал. Три годин простояли в черзі, дивом вдалося придбати квитки. Родичі гостинно приймали в Чернігові, у Смячі, пройнялися їх бідами й тривогами. Зараз Ксенія з синами мешкає в Щорсі у старенькому будиночку без зручностей по вулиці Свердлова. У кімнатах тепло, стараннями господині майже стерильна чистота. Іванко зосереджено сопе над іграшками, а Жора (він-бо вже п’ятикласник!) учить уроки. Ксенія неквапливо веде розмову, одночасно допомагаючи старшенькому з англійською.
- Я тут залишилася сама, - ділиться Ксенія. – Чоловік поїхав на заробітки. Свекри повернулися до Луганська, щоб стерегти домівку й усе нажите майно. Нелегко їм там. А я з дітьми сама.
- Чому сама? – втручається в розмову старшенький. – А родичі з Смячі, Чернігова, нові друзі, - і тут же починає перелічувати хлопчиків і дівчаток, із якими устиг потоваришувати. Це, здебільшого, учні школи №2, де навчається, та школи №1. – Цікаво спілкуватися з Єгором, Сашком Терещенком, Микитою Гросу, Романом Петренком, Кирилом Вітошкіним, Романом Аникієнком, Максом Савостою, Даником, Глібом Теребило, Максом Шарапатим, Андрієм Кирюхіним, Ванею Постольником, Вадимом Грищенком, Ярославою, Ірою, Яриком, Ромою Соболевським та багатьма іншими.
І хоч прізвища не всіх згадав, але головне, що пам’ятає, як щиро вони прийняли його в свою компанію, запропонували свою дружбу. Так само і його матуся не забула навіть найменший прояв співчуття і доброти. Завдяки випадковому знайомству із перукарем Світланою Грабковською за день до 1 вересня перебралася на квартиру до міста. Жора має можливість відвідувати не тільки загальноосвітню, а й спортивну школу, а Іванко – дитсадок. Хазяйка квартири мешкає зараз у Росії і попросила Світлану здати безкоштовно помешкання біженцям із окупованого сходу України.
Чимало земляків Ксенії знайшли прихисток у Хмельницькій, Вінницькій, Волинській та інших областях, хтось виїхав до Росії. Сама Ксенія не проти того, щоб назавжди оселитися у Щорсі. Однак навряд чи знайде кошти для придбання житла. По-доброму заздрить тим своїм знайомим, кому доброчинні організації на місцях змогли допомогти купити власні квартири. Спілкуючись із тими, хто залишився на окупованій землі, знає, як там ставляться до таких, як вона. Адже Ксенія, рятуючи власних дітей, покинула домівку й усе, що було нажите. Тим часом, після повернення додому, вона вже не зможе розраховувати на приязне ставлення. Таким, як вона, відмовляють навіть у продуктовій гуманітарній допомозі.
Тим часом у Щорсі ні в школі, ні в дитячому садку з них не взяли коштів за ремонт, не вимагають ніяких внесків, навіть на виставу в цирк дали безкоштовні квитки. Жора безкоштовно снідає і обідає в школі. Родичі, сусіди, знайомі, соціальні робітники, просто добрі люди допомагають харчами, одягом, домашнім начинням, добрим словом. Часом Ксенія зворушується до глибини душі прагненням малознайомих, а іноді й зовсім незнайомих людей, розділити тягар їх проблем, бажанням чимось потішити, подарувати маленьку радість. Так бізнесмен Г.Н. Божок забезпечив сім’ю дровами. Ще один причеп обрізків привезли їм стараннями районної організації партії «Батьківщина». Тато Даника Онацького – нового друга Жори – попиляв їх. Тож коли в грубці потріскують дрова, родина Романченко з вдячністю згадує багатьох добрих людей.
Діти доволі часто хворіють. Але Ксенія помітила, що їх сон став спокійнішим, що вони не здригаються від найменшого стуку, страх полишає їх погляд. І сама вона дещо заспокоїлася. Хоча розуміє, що синам потрібен татко, що їх родина розірвана навпіл. Дуже тривожиться за старенького батька, за свекрів, за чоловіка та його брата. Не може задовольнити найскромніші бажання хлопчиків. Приміром, Жора мріє про велосипед, щоб у теплу пору року міг швидше дістатися до спортшколи. Та і взагалі, хлопчак без велосипеда у його віці почувається обділеним. Але над усе йому хочеться, щоб поряд було таткове плече, щоб бабуся могла потішити їх із Іванком чимось смачненьким, а дідусь допоміг щось змайструвати. Здавалося, зовсім недавно усе це було таким звичним і простим. А нині про це можна лише мріяти. І ще вони хочуть бути упевненими у мирному завтрашньому дні.
Однак саме політичні події в Україні й на її сході змінили звичний плин буття простих людей. Донбас, мов розбурханий вулик розвів близьких людей по різні боки барикади, розкидав цілі родини по країні, а декого змусив виїхати за кордон. Не буде перебільшенням сказати, що сьогодні невдоволені всі: ті, хто за народні республіки й ті, хто за єдину Україну. Усі стомилися від неоголошеної війни, яка принесла страждання і втрати. За селищем Ювілейним, у якому мешкали Романченки, на кладовищі сепаратисти облаштували установки «Град», перестрілювалися через населений пункт. Голова селищної ради й мешканці просили, аби ті не заходили до населеного пункту. Однак до побажань мирних жителів ніхто не дослухався. Коли на дев’ятиповерхівці поставили зенітки, почалися бомбардування.
- До нашої лікарні везли поранених, - пригадує Ксенія. – Привозили їх із заводів, які потрапляли під бомбардування. Тоді я побачила першу кров. На той час у нас уже не було світла, тож, надавши першу допомогу, відправляли їх до обласної лікарні. Згодом дізналися, що підприємства заміновані бойовиками. Під обстріл потрапив і наш будинок: міна залетіла в квартиру на першому поверсі. У нас пробило балкон і осколки потрапили в диван. У сусідній будинок поцілило три бомби. Мусили склити вікна, забивати плівкою. Бомба пошкодила підстанцію, тож населений пункт був знеструмлений. Я довго не могла змиритися з думкою, що все це відбувається з нами, що це не якийсь фільм про війну, а наша дійсність: вибухи, постріли. Три дні просиділи вдома, нарешті наважилися вийти, а в дворі так тихо, сонечко світить… І тут щось загрозливо засвистіло. Я Ваню хапаю на руки й чимдуж за трансформаторну будку. Пересиділи лиху годину, знову вийшли на сонечко. Діти граються з м’ячем, як раптом знову загрозливий свист. На той час у нас уже готували підвали, в яких ми й ховалися від обстрілів. Я втратила сон, надто уболіваючи за дітей. Не спала дуже тривалий час. Після довгого сидіння у підвалі піднялися в квартиру, аж раптом знову обстріл. У мене почалася істерика. Як ні вмовляла мене свекруха, я відмовилася іти в підвал. У кімнаті лягла на підлогу й заснула. Навкруги все вибухає, гримить канонада, а я сплю, мов мертва. Прокинулася від неймовірної тиші. Дивлюся, а поряд зі мною калачиком скрутився Ваня і також спить.
Після цього випадку усі зрозуміли, що потрібно щось робити. Свекруха Ксенії родом із Щорського району, тут у неї велика і дружна рідня. Зібрали найнеобхідніші пожитки, чоловік за 100 грн. найняв таксі, яке й привезло їх на вокзал. Три годин простояли в черзі, дивом вдалося придбати квитки. Родичі гостинно приймали в Чернігові, у Смячі, пройнялися їх бідами й тривогами. Зараз Ксенія з синами мешкає в Щорсі у старенькому будиночку без зручностей по вулиці Свердлова. У кімнатах тепло, стараннями господині майже стерильна чистота. Іванко зосереджено сопе над іграшками, а Жора (він-бо вже п’ятикласник!) учить уроки. Ксенія неквапливо веде розмову, одночасно допомагаючи старшенькому з англійською.
- Я тут залишилася сама, - ділиться Ксенія. – Чоловік поїхав на заробітки. Свекри повернулися до Луганська, щоб стерегти домівку й усе нажите майно. Нелегко їм там. А я з дітьми сама.
- Чому сама? – втручається в розмову старшенький. – А родичі з Смячі, Чернігова, нові друзі, - і тут же починає перелічувати хлопчиків і дівчаток, із якими устиг потоваришувати. Це, здебільшого, учні школи №2, де навчається, та школи №1. – Цікаво спілкуватися з Єгором, Сашком Терещенком, Микитою Гросу, Романом Петренком, Кирилом Вітошкіним, Романом Аникієнком, Максом Савостою, Даником, Глібом Теребило, Максом Шарапатим, Андрієм Кирюхіним, Ванею Постольником, Вадимом Грищенком, Ярославою, Ірою, Яриком, Ромою Соболевським та багатьма іншими.
І хоч прізвища не всіх згадав, але головне, що пам’ятає, як щиро вони прийняли його в свою компанію, запропонували свою дружбу. Так само і його матуся не забула навіть найменший прояв співчуття і доброти. Завдяки випадковому знайомству із перукарем Світланою Грабковською за день до 1 вересня перебралася на квартиру до міста. Жора має можливість відвідувати не тільки загальноосвітню, а й спортивну школу, а Іванко – дитсадок. Хазяйка квартири мешкає зараз у Росії і попросила Світлану здати безкоштовно помешкання біженцям із окупованого сходу України.
Чимало земляків Ксенії знайшли прихисток у Хмельницькій, Вінницькій, Волинській та інших областях, хтось виїхав до Росії. Сама Ксенія не проти того, щоб назавжди оселитися у Щорсі. Однак навряд чи знайде кошти для придбання житла. По-доброму заздрить тим своїм знайомим, кому доброчинні організації на місцях змогли допомогти купити власні квартири. Спілкуючись із тими, хто залишився на окупованій землі, знає, як там ставляться до таких, як вона. Адже Ксенія, рятуючи власних дітей, покинула домівку й усе, що було нажите. Тим часом, після повернення додому, вона вже не зможе розраховувати на приязне ставлення. Таким, як вона, відмовляють навіть у продуктовій гуманітарній допомозі.
Тим часом у Щорсі ні в школі, ні в дитячому садку з них не взяли коштів за ремонт, не вимагають ніяких внесків, навіть на виставу в цирк дали безкоштовні квитки. Жора безкоштовно снідає і обідає в школі. Родичі, сусіди, знайомі, соціальні робітники, просто добрі люди допомагають харчами, одягом, домашнім начинням, добрим словом. Часом Ксенія зворушується до глибини душі прагненням малознайомих, а іноді й зовсім незнайомих людей, розділити тягар їх проблем, бажанням чимось потішити, подарувати маленьку радість. Так бізнесмен Г.Н. Божок забезпечив сім’ю дровами. Ще один причеп обрізків привезли їм стараннями районної організації партії «Батьківщина». Тато Даника Онацького – нового друга Жори – попиляв їх. Тож коли в грубці потріскують дрова, родина Романченко з вдячністю згадує багатьох добрих людей.
Діти доволі часто хворіють. Але Ксенія помітила, що їх сон став спокійнішим, що вони не здригаються від найменшого стуку, страх полишає їх погляд. І сама вона дещо заспокоїлася. Хоча розуміє, що синам потрібен татко, що їх родина розірвана навпіл. Дуже тривожиться за старенького батька, за свекрів, за чоловіка та його брата. Не може задовольнити найскромніші бажання хлопчиків. Приміром, Жора мріє про велосипед, щоб у теплу пору року міг швидше дістатися до спортшколи. Та і взагалі, хлопчак без велосипеда у його віці почувається обділеним. Але над усе йому хочеться, щоб поряд було таткове плече, щоб бабуся могла потішити їх із Іванком чимось смачненьким, а дідусь допоміг щось змайструвати. Здавалося, зовсім недавно усе це було таким звичним і простим. А нині про це можна лише мріяти. І ще вони хочуть бути упевненими у мирному завтрашньому дні.
Комментариев нет:
Отправить комментарий