Ми зараз по-різному реагуємо на те, що відбувається. Коли вимовляю слово «Іловайськ», у мене стискає горло і течуть сльози. Це на підсвідомому рівні, складно себе стримати. Я кусаю губи, щоб переключити душевний біль на фізичний. Напевне, багато хто знає, що таке посттравматичний синдром. Кожному водієві відомо, що відбувається із свідомістю, коли йому вдалося уникнути аварії. Він постійно уявляє, що могло б статися. Сьогодні в нашому суспільстві непроста психологічна обстановка. Уявіть собі життя біженців, у яких немає роботи, пенсії, вони втратили житло. Вони переїжджають до інших міст, але не завжди їх приймають із радістю…
Приїхавши до Щорса, я, пенсіонерка, не дуже розраховувала на допомогу з житлом. Проте тимчасову оселю мені надали. Щиро вдячна за розуміння, допомогу і сприяння керівникам району, міськради, лінійної лікарні, районному відділенню Пенсійного фонду України, управлінню соцзахисту населення РДА, районним організаціям ветеранів та Червоного Хреста, християнам церкви адвентистів сьомого дня, мешканцям міста Щорс. Процес триває і нині, адже, розповідаючи про трагедії війни, ніби ділишся болем жахливої невідворотності війни – смерті…
Я привела у дім доньки двох стареньких бабусь, щоб вони перебули там до закінчення боїв, бо українські бійці попросили їх залишити власні будинки, відкрити для їх потреб сараї та погреби. При цьому сказали: «Сьогодні буде бій. Або ми їх, або вони нас». Разом із літніми жінками залишилася і я. Після проведеної у підвалі ночі моє серце відчувало тривогу. Уночі та вранці був бій. Минула комендантська година. Тиша.
- Ходімо по домівках, - сказала я. - Мене мучать якісь погані передчуття. Та й немає ніякої гарантії, що тут безпечно.
Забігаючи наперед, скажу: через дві години снаряд із «граду» вибухнув поруч із домом, пошкодивши його. Але з людей ніхто не постраждав. Коли ми підходили до свого провулку, побачили УАЗик блакитного кольору, що стояв до нас задом. Дверцята у нього були відкриті. Ми рушили далі. Із засідки назустріч нам вийшов солдат із українського батальйону. Оскільки я була з велосипедом, попросив з’їздити й подивитися, хто в УАЗі. Я поцікавилася, як вчинити, коли раптом там хтось буде. «Тоді проїжджайте далі,» - почула у відповідь.
Під’їжджаючи до автівки, побачила ноги солдата, що лежав. Подумалося, що той ремонтує машину. «Усе буде добре»,- заспокоювала себе. Далі страшно згадувати й страшно розповідати. Загиблий солдат лежав на асфальті. На обличчі широка полоса крові. З-під каски було видно синій лоб. Перша думка була: допомогти! Порив зупинила засохла на сонці кров: пізно, він був мертвий. Водій сидів за кермом, рука й голова повернуті, звисли у вікно. Обличчя не бачила, він також не рухався. Зрозуміла – обидва мертві. На рукаві жовта скотчева пов’язка.
Першою була думка: «Матері ще не знають про смерть синів, а я знаю…Горе… Як таке пережити… Не заспокоїться серце матері ніколи». Страх і жах охопили мене. Я ніколи не бачила подібної смерті. Сльози душили мене, не могла стримати ридання. Поки доїхала назад до солдатів, осмислила усю безглуздість смерті молодих отих хлопчаків. Неймовірно вродливий, сильний, повний життєвої енергії – його тільки кохати. Напевне у нього є сім’я, дружина, діти. Вони ще не знають про його загибель, а я знаю. Чим допомогти, як втішити…
Під’їхала до солдатиків – їх було п’ятеро. Побачивши мої сльози, ще здалеку зрозуміли, що сталося. Ці діти років по 18-20 вже стояли на повен зріст, не ховаючись в укриття. На обличчях розгубленість, скорбота…
Через деякий час був бій тривалістю в дві години. Після бою я пішла провулком. Попереджувальні постріли супроводжували мене. На місті загибелі солдатів лежала закривавлена сумка – видно польова. Я вирішила, що, напевне це був їх командир. Солдатики залишилися мов вівці без пастуха. А скільки їх загинуло під Іловайськом? Заповідь «не убивай» - для кого цей закон Божий?
Бачила скорботу і смиренні сльози матері і дружини солдата-сусіда. Йому було 37 років. Він поліг на Донецькому летовищі. За 2-3 місяці до загибелі він із дружиною переїхав на нашу вулицю. Бачила, як заносили до будинку меблі, побутову техніку тощо… Народ хоче жити! Ні війні!
Якось ми запрошували до школи ветеранів Великої Вітчизняної розповісти про війну. Одна медсестра розказувала, як під час обстрілу несла металевий термос із борщем. Куля поцілила в термос, гарячий борщ полився їй на ноги. Фронтовичка дякувала Богові за те, що залишилася жива. Здавалося б, не подвиг. Однак зберегти життя, дожити до 85 років – це щастя. Або ще приклад. Було мені 12 років. Ми в школі вивчали історію перемоги у Великій Вітчизняній війні. Мій тато – фронтовик – прийшов на обід і сів до столу. Я спитала у батька, скільки він убив німців. Тато нічого не відповів, встав із-за столу й мовчки пішов на роботу, не поївши. Я довго дивилася йому в спину. Убивство нікому не подобається. Зять однієї жінки повернувся з АТО. Спитала теща: «Ти когось убив?» У відповідь почула: «Ні, я стріляв тільки по кущах». Думаю, що солдати, яких забрали на війну не з доброї волі, не убивці.
Постійний жах переслідує тих, хто сидить у підвалах в очікуванні смерті і молиться: «Господи, прости! Господи, спаси!» Навіть невіруючі та атеїсти не обурюються, коли молишся. Це природний рефлекс самозбереження. А що відчувають бійці обох протиборчих сторін? Після війни вони повернуться додому, будуть живі, але з посттравматичним синдромом. Ми потребуємо того, щоб хтось не просто викрикував лозунги, а того, щоб розпочав шлях зцілення сердець, в основі якого лежить прощення. І крім людей, які знають і люблять Бога, цього не зможе зробити ніхто. Господь саме на нас покладає це завдання: бути серед тих, хто допоможе спраглим простити й знайти мир.
Часто думаю про те, як поводитися за тих обставин, які сьогодні стали реальністю в нашій країні. Війна стала частиною нашого життя, особливо тих людей, які живуть на сході України. Історія надає багато фактів того, що після кровопролитних воєн настає не менш складний час, навіть якщо військові дії уже припинилися. Необхідно жити далі в цьому світі. Як жити? Як простити? Як помиритися і не боятися одне одного? Як не проклинати один одного? Зупинити свій негатив і зробити правильний вибір може кожна мисляча людина. Наше християнське завдання – бути тими людьми, які допомагають суспільству в реабілітації і які торують стежину до серця з примиренням і прощенням.
Уже майже три тижні я живу в Щорсі. Народ тут особливий – доброзичливий, відкритий, щирий, трудолюбивий. Можливо, якщо буде Богу угодно, залишуся тут жити, приносячи посильну користь вам і вашому краю. Якщо настане мир – повернуся додому,на Донеччину. Але теплі враження про Щорс і його мешканців збережу на все життя.
Тетяна СУХОПАРА
Фото Валентини ВОЛОКУШИНОЇ
Приїхавши до Щорса, я, пенсіонерка, не дуже розраховувала на допомогу з житлом. Проте тимчасову оселю мені надали. Щиро вдячна за розуміння, допомогу і сприяння керівникам району, міськради, лінійної лікарні, районному відділенню Пенсійного фонду України, управлінню соцзахисту населення РДА, районним організаціям ветеранів та Червоного Хреста, християнам церкви адвентистів сьомого дня, мешканцям міста Щорс. Процес триває і нині, адже, розповідаючи про трагедії війни, ніби ділишся болем жахливої невідворотності війни – смерті…
Я привела у дім доньки двох стареньких бабусь, щоб вони перебули там до закінчення боїв, бо українські бійці попросили їх залишити власні будинки, відкрити для їх потреб сараї та погреби. При цьому сказали: «Сьогодні буде бій. Або ми їх, або вони нас». Разом із літніми жінками залишилася і я. Після проведеної у підвалі ночі моє серце відчувало тривогу. Уночі та вранці був бій. Минула комендантська година. Тиша.
- Ходімо по домівках, - сказала я. - Мене мучать якісь погані передчуття. Та й немає ніякої гарантії, що тут безпечно.
Забігаючи наперед, скажу: через дві години снаряд із «граду» вибухнув поруч із домом, пошкодивши його. Але з людей ніхто не постраждав. Коли ми підходили до свого провулку, побачили УАЗик блакитного кольору, що стояв до нас задом. Дверцята у нього були відкриті. Ми рушили далі. Із засідки назустріч нам вийшов солдат із українського батальйону. Оскільки я була з велосипедом, попросив з’їздити й подивитися, хто в УАЗі. Я поцікавилася, як вчинити, коли раптом там хтось буде. «Тоді проїжджайте далі,» - почула у відповідь.
Під’їжджаючи до автівки, побачила ноги солдата, що лежав. Подумалося, що той ремонтує машину. «Усе буде добре»,- заспокоювала себе. Далі страшно згадувати й страшно розповідати. Загиблий солдат лежав на асфальті. На обличчі широка полоса крові. З-під каски було видно синій лоб. Перша думка була: допомогти! Порив зупинила засохла на сонці кров: пізно, він був мертвий. Водій сидів за кермом, рука й голова повернуті, звисли у вікно. Обличчя не бачила, він також не рухався. Зрозуміла – обидва мертві. На рукаві жовта скотчева пов’язка.
Першою була думка: «Матері ще не знають про смерть синів, а я знаю…Горе… Як таке пережити… Не заспокоїться серце матері ніколи». Страх і жах охопили мене. Я ніколи не бачила подібної смерті. Сльози душили мене, не могла стримати ридання. Поки доїхала назад до солдатів, осмислила усю безглуздість смерті молодих отих хлопчаків. Неймовірно вродливий, сильний, повний життєвої енергії – його тільки кохати. Напевне у нього є сім’я, дружина, діти. Вони ще не знають про його загибель, а я знаю. Чим допомогти, як втішити…
Під’їхала до солдатиків – їх було п’ятеро. Побачивши мої сльози, ще здалеку зрозуміли, що сталося. Ці діти років по 18-20 вже стояли на повен зріст, не ховаючись в укриття. На обличчях розгубленість, скорбота…
Через деякий час був бій тривалістю в дві години. Після бою я пішла провулком. Попереджувальні постріли супроводжували мене. На місті загибелі солдатів лежала закривавлена сумка – видно польова. Я вирішила, що, напевне це був їх командир. Солдатики залишилися мов вівці без пастуха. А скільки їх загинуло під Іловайськом? Заповідь «не убивай» - для кого цей закон Божий?
Бачила скорботу і смиренні сльози матері і дружини солдата-сусіда. Йому було 37 років. Він поліг на Донецькому летовищі. За 2-3 місяці до загибелі він із дружиною переїхав на нашу вулицю. Бачила, як заносили до будинку меблі, побутову техніку тощо… Народ хоче жити! Ні війні!
Якось ми запрошували до школи ветеранів Великої Вітчизняної розповісти про війну. Одна медсестра розказувала, як під час обстрілу несла металевий термос із борщем. Куля поцілила в термос, гарячий борщ полився їй на ноги. Фронтовичка дякувала Богові за те, що залишилася жива. Здавалося б, не подвиг. Однак зберегти життя, дожити до 85 років – це щастя. Або ще приклад. Було мені 12 років. Ми в школі вивчали історію перемоги у Великій Вітчизняній війні. Мій тато – фронтовик – прийшов на обід і сів до столу. Я спитала у батька, скільки він убив німців. Тато нічого не відповів, встав із-за столу й мовчки пішов на роботу, не поївши. Я довго дивилася йому в спину. Убивство нікому не подобається. Зять однієї жінки повернувся з АТО. Спитала теща: «Ти когось убив?» У відповідь почула: «Ні, я стріляв тільки по кущах». Думаю, що солдати, яких забрали на війну не з доброї волі, не убивці.
Постійний жах переслідує тих, хто сидить у підвалах в очікуванні смерті і молиться: «Господи, прости! Господи, спаси!» Навіть невіруючі та атеїсти не обурюються, коли молишся. Це природний рефлекс самозбереження. А що відчувають бійці обох протиборчих сторін? Після війни вони повернуться додому, будуть живі, але з посттравматичним синдромом. Ми потребуємо того, щоб хтось не просто викрикував лозунги, а того, щоб розпочав шлях зцілення сердець, в основі якого лежить прощення. І крім людей, які знають і люблять Бога, цього не зможе зробити ніхто. Господь саме на нас покладає це завдання: бути серед тих, хто допоможе спраглим простити й знайти мир.
Часто думаю про те, як поводитися за тих обставин, які сьогодні стали реальністю в нашій країні. Війна стала частиною нашого життя, особливо тих людей, які живуть на сході України. Історія надає багато фактів того, що після кровопролитних воєн настає не менш складний час, навіть якщо військові дії уже припинилися. Необхідно жити далі в цьому світі. Як жити? Як простити? Як помиритися і не боятися одне одного? Як не проклинати один одного? Зупинити свій негатив і зробити правильний вибір може кожна мисляча людина. Наше християнське завдання – бути тими людьми, які допомагають суспільству в реабілітації і які торують стежину до серця з примиренням і прощенням.
Уже майже три тижні я живу в Щорсі. Народ тут особливий – доброзичливий, відкритий, щирий, трудолюбивий. Можливо, якщо буде Богу угодно, залишуся тут жити, приносячи посильну користь вам і вашому краю. Якщо настане мир – повернуся додому,на Донеччину. Але теплі враження про Щорс і його мешканців збережу на все життя.
Тетяна СУХОПАРА
Фото Валентини ВОЛОКУШИНОЇ
Комментариев нет:
Отправить комментарий