У їхніх очах горить вогник надії

Нинішнє суспільство почало краще розуміти свої обов’язки перед людьми, що несуть на собі непомірно важкий вантаж інвалідності. Здається, нарешті прийшло усвідомлення того, що від цієї біди ніхто не застрахований, як, власне, ніхто не впевнений: коли Бог кому присудить нести цей хрест.

І, якщо навіть минеться, не треба злостивити, перешіптуватися і оглядатися вслід…
Знайте: інваліди – це не просто категорія людей, це окремі життя, окремі долі, окремі трагедії. Не треба над ними глузувати, і згадувати їх варто не лише 3 грудня… Озирніться навколо, можливо, поруч є той чи та, яким потрібна ваша підтримка і увага, ваша любов.
Такі почуття випромінює із себе мешканка Іванівки (родом з Тихонович) Світлана М’ятенко. Жінка-інвалід (навіть після смерті чоловіка, батька її красивих доньок) знаходить сили сприймати білий світ у світлих кольорах. Чекає в гості рідних і друзів, вишиває, в’яже, пише вірші і пісні. У творах Світлани – спогади про чисте кохання, подружню вірність. Ось послухайте!
Любимому
Ты там – я здесь, любимый,
Забыть нельзя, ни первых встреч,
Объятий пылких – нежных поцелуев.
Огромная луна глядела,
Даруя волшебство вокруг,
Какое это счастье было
В глаза твои смотреть.
И рядом твое сердце слышать,
Единственного чувствовать дыханье,
Которое несло любовь –
И легкое головокруженье,
И нежную истому в теле
От прикосновенья твоих рук,
От взрыва чувств.
Хотелось весь мир перевернуть –
Любить и быть любимой,
Желанной и загадочной принцессой
В глазах любимого хотелось стать…
Длиною в жизнь ночь пролетела –
Тебя всегда я жду, мой милый,
И знаю, ты ко мне придешь.
Иль я приду к тебе, любимый…
С.М`ятенко, с.Іванівка