- Непросто жити у селі, та ще й далекому, глухому, не дзвонять в ньому ковалі, й нема куди спішить додому, - прочитала якось у одній із маленьких збірочок незнайомого автора. І так ці рядки увійшли в душу, що не забулися й досі. А коли днями потрапила до майже осиротілого хутірця Глибокий Ріг – і зовсім спливли в пам’яті, ще й чітко, немов перед собою постали. Власне, я й побачила в лісах загублену самоту, єдину вуличку в обіймах густого гілля й некошеної трави, в основному бадилля. Хоча де-не-де виднілися чорнобривці і рута, світлі віконечка із проблисками життя. Теплилося воно й на обійсті Миколи Семеновича й Марії Максимівни Роговенків, подружжя, чий сімейний стаж давно перевалив і за срібло, і за золото.
Удвох якраз господарювали: він – біля двору, вона – посеред його. А супроводом були галасливі качки й чубаті курки, що якраз навперебій поглинали замішане з борошном, буряками й гарбузами місиво.
Хазяїн двору, Микола Семенович, паралельно возився з дровами. Наготував їх на зиму повен сарай, та цілу купу на вулиці нарубав. Щоб тепло було біля печі і грубки, щоб висохли завчасно і не сичали мокрі.
Розповів, як усе молоде й зріле життя трудився на тракторі в колгоспі, як відбудовував цілину, як недосипав, мозолі криваві набиваючи.
- А що ж на старість заробив? - поцікавилась. У відповідь отримала тиху усмішку, обнадійливу думку, що їм з бабою (-Авт.) й цієї невеличкої суми вистачає… - От би либонь не хворіти й сину Льоні з дітьми трохи на гостинці назбирувати! Крім всього, як зазначили наші герої, люблять вони телевізор дивитися і періодику читати. От тільки по чотири тижні не возять її нові реформатори у Глибокий Ріг і не стараються передплачувати далі. Не соромляться навіть казати, що газети не потрібні взагалі…
Як то кажуть, без коментарів. Живемо далі…
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий