Скільки людей – стільки й захоплень. Кожен обирає собі заняття до душі й у вільні хвилини намагається присвятити йому. Сестрам – Людмилі та Галині Славновим з Суничного хист до творчості передався у спадок по материнській лінії. Дівчата обоє гарно малюють, вишивають, займаються бісероплетінням, квілінгом, вміють робити гарні зачіски з довгого волосся і ще багато-багато всього.
Молодша Людмила, більш непосидюча і активна, піде в 7-й клас. На заняття доводиться їздити у міську школу №1 після того, як закрили навчальний заклад у Суничному.
- Ми із задоволенням ходили б на гуртки малювання, на танці чи в музичну школу, - кажуть сестри, - але ж чим добиратися до Сновська і назад? Шкільний автобус забирає учнів одразу ж після уроків і везе додому. Ніхто не чекатиме нас.
Прикро, що обдаровані сільські діти не можуть розвивати свій талант з професійними наставниками. Але добре, що вдома у Славнових є Інтернет. Тож сестри ідеї для творчості беруть звідти, переглядаючи картинки і відео-уроки. Своїми руками дівчата роблять подарунки батькам і друзям. Галина раніше займалася ліпкою з пластиліну і в дівчачій кімнаті багато таких виробів. Просто дивуєшся, наскільки ідеально-правильно зроблено дрібні деталі композицій! Як взагалі можна хоча б взяти до руки ту чи іншу квіточку чи ягідку винограду розміром не більше півсантиметра? А вона ж виліплена з пластиліну!
А ще дівчата роблять картини зі стразів (алмазна мозаїка). Кожний квадратний страз розміром десь 2х2 міліметри треба пінцетом взяти і прикріпити до основи майбутньої картини. Рівненько, акуратно, строго за кольором! Тисячі дрібних елементів вміщує одне полотно. Заняття – не для слабкодухих, це випробування власного терпіння. Картини дівчат прикрашають стіни кімнат. Галина створила портрет панянки в капелюшку, а Людмила – сірої кішки з блакитними очима, працюють над іншими. Витратні матеріали в Україні для алмазної мозаїки дуже дорогі, тому замовляють рідним у Білорусії.
Ким бути у майбутньому, Людмила ще вирішує: чи то перукарем, чи дизайнером, чи художником. Нещодавно намалювала портрет своє сестри. «А що найбільше тобі подобається робити?» - запитую. І вона одразу відповідає: «Розмовляти!» Її щебетливу українську мову я помітила одразу, завітавши до них додому. То, може, в цій родині росте майбутня телеведуча творчих програм?
Старша сестра Галина в цьому році закінчила 11-й клас міської школи №1 і успішно склала ЗНО. Середній бал – 186!
- Найбільше хочу навчатися саме в Києві. Я була там всього двічі, але його красу так і не вдалося розгледіти. Одного разу їздила в столицю на День відкритих дверей в Національний університет культури і мистецтв, та більше провела часу в закладі, ніж на вулицях міста. Вдруге поїхали з родичами з Білрусії в Києво-Печерську лавру. Це було 26 травня цього року під час проведення фінального матчу Ліги чемпіонів УЄФА. Ми вирішили ще й на метро покататися з тіткою та дружиною двоюрідного брата, а чоловіки поїхали на кінцеву зупинку чекати нас. Спустившись під землю, бачимо, що потяги пролітають, не зупиняючись, а у динаміку лунає: «Негайно покиньте метро! Воно заміноване!» У нас паніка! А як тепер дістатися до кінцевої станції і зустрітися з дядьком і братом? Українських сім-карток для мобільників у білорусів не було, місто ні я, ні вони не знали. Але світ не без добрих людей, і кияни нам допомогли доїхати наземним транспортом до місця зустрічі. Зв'язок тримати довелося через маму, яка була в Суничному і шокована ситуацією, що трапилася з нами. Перехожі давали нам свої мобільні, розуміючи проблему. Через 2,5 години ми таки всі зустрілися. Проте Київ знову не вдалося добре оглянути, всі сподівання - на студентське життя в столиці.
Володимир, батько сестер, працює вахтовим методом у Чорнобилі, по 2 тижні не буває вдома. Мама Валя, колишній бухгалтер, – нині домогосподарка. Бідкається, що старша донька – розумниця і помічниця, поїде вчитися: «Як я без неї? Вона і поприбирає, і наготує, і на городі все прополе… І паски в цьому році сама пекла. Будемо тепер з молодшою Людмилою хазяйнувати».
Галина зізналася, що улюблена страва у неї – вареники з картоплею. Їх вона теж готує сама, а також з іншою начинкою. І обов’язково – з гарним настроєм береться до діла. «У страву завжди треба вкладати душу, - каже дівчина мудрі слова, як на її юний вік, – інакше вона не вийде смачною».
Вже коли верстався цей номер, ми дізналися, що Галину зараховано студенткою на бюджет до Київського Національного університету Т.Г.Шевченка, спеціальність – урбанізація і містопланування. Що не кажіть, а мрії таки збуваються! Особливо, якщо прикласти ще й свої старання. Тож нехай творчість і талант дівчини втіляться у вишуканому дизайні будинків і плануванні вулиць міст майбутнього.
Діти виростають і відлітають з домівок. До речі, саме 1 вересня Галині виповниться 17. Пригадує, як на 16-річчя минулого року вона прийшла в школу з величезним букетом, який доньці подарував тато. А нинішній день народження вона зустрічатиме вже в омріяному Києві, і він співпаде з початком нового життя – насиченого новими враженнями студентства!
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий