Йому нині 82 роки, але ніколи з вигляду цього не скажеш. Руслан Іванович активний член комітету у ветеранській райорганізації, не зважаючи на свою інвалідність, він завжди в курсі всіх подій, як в районі, так і у світі.
Щасливий у шлюбі зі своєю дружиною Ганною Василівною, з якою чотири роки назад відзначили золоте весілля. Виховали доньку й сина, мають 4-річного правнучка. Проте через війну на сході України вже три роки не бачилися з родиною сина. Він – військовий льотчик стратегічної авіації, живе в Саратові, тож нині приїзд на Батьківщину йому заборонено. Не думав Р.І.Юсухно, що знову війна, яка колись жорстоко розлучила його самого з батьками, не дасть зустрічатися і з рідним сином.
…До війни маленький Ярик (як називали тоді Руслана Івановича) жив у Львові. Мама Аня – полька, батько Олександр Соболевецький – українець, служив у Львівському воєнному окрузі. Коли почалася евакуація, в одному вагоні їхали разом Ярик з мамою та її рідна вагітна сестра Таїсія з донькою і сином Русланом. Ешелон дорогою потрапив під обстріл німецьких окупантів. Мама Ярика і його двоюрідний братик загинули під час бомбардування. Не довго думаючи, тітка Таїсія забирає племінника і привозить в село до свекрів – на нинішню Менщину в с.Нові Броди (колишні Червоні Партизани Березнянського району), видаючи його за свою дитину. Відтоді Ярослава стали дід з бабою називати Русланом і ростити, навіть не підозрюючи, що хлопчина не їхній онук. А тітку, яка поїхали жити в Щорс, не забравши Ярика з собою, він вважає своєю матір`ю.
Розповідає Руслан Іванович, що хлопчиком він був дуже швидким і непосидючим. Навіть старші хлопці його трохи побоювалися. Мабуть, тому партизани обрали саме його у якості зв’язківця. Тоді Ярослав-Руслан і не усвідомлював, що передаючи записки, зашиті йому в піджачок, він інформував партизанські загони про майбутні їхні операції та місце зборів, про дислокацію німців тощо.
– Одного разу, а це було саме 20 квітня 1943 року, - згадує той страшний день у своєму житті Руслан Іванович, - місцеві поліцаї святкували день народження Гітлера. До мене підійшов партизан Сушко і попросив виконати завдання: витягти у підводах поліцаїв з коліс загвіздки, що кріпили їх до осі. Як винагороду за зроблене – обіцяв пригостити цукерками-«подушечками» і «мазаними» пряниками. Ще й показав ті солодощі. Як же я міг відмовитися від такого гостинця, коли був радий у ті скрутні воєнні часи навіть звичайному цукру.
Завдання хлопчина виконав майстерно, лазячи в темряві під возами і повитягувавши ті залізяки з задніх коліс, та доповів про все партизану. Сушко слова дотримав і віддав солодкий пакунок Руслану. Поліцаї ж, роз’їжджаючись напідпитку вночі по домівках, губили на ходу колеса і падали з возів на землю. Один з них дуже прикусив язика. Прислужники фашистів не могли залишити таке знущання над ними без покарання і почали шукати винуватця. Світ «не без добрих» людей і через місяць вони таки дізналися, що шкоду зробив Руслан Юсухно.
– Я грався з братами-близнюками Тюпами на вулиці, - розповідає мій співрозмовник. - Мене побачив поліцай Герасименко і почав стріляти зі «шмайсера». Я намагався втекти, але він пробив мені ногу, зачепив вухо. Поранений, я впав на землю, а поліцай підбіг і почав бити мене ногами. Якби не нагодився дідусь Кононов, який зупинив негідника словами: «Якщо вб’єш хлопчину, то його батько точно і тебе приб’є!», мабуть, не вижив би я вже тоді. Дідусь Кононов приніс мене непритомного додому до моїх діда з бабою. У лікарню мене звозили, але там залишатися я не хотів. Кричав: «Заберіть мене додому помирати!» Цілий рік за мною лежачим доглядала бабуся. Різні напої, примочки застосовувала і врешті-решт виходила мене. Лише наступної весни я вперше своїми покаліченими ногами вийшов на вулицю. Через каліцтво, завдане мені поліцаєм, нині одна моя нога коротша за іншу, я весь час ходжу в ортопедичному взутті та з палицею.
Тут же, в Червоних Партизанах, у 1943 році Руслан пішов до школи. Після війни в село до батьків повернувся син Павло, одружився, пішли діти, хату довелося розділити. Жити було дуже тісно і сутужно. Тож невістка Мотя вимушена була забрати Руслана від свекрів, обіцяючи відвезти до матері в Щорс. Це було у 1949 році. Але насправді вона везе його у Гомель і кидає там самого на вокзалі. Босий безпритульний 14- річний хлопчина у полотняній сорочці одразу зацікавив стражів порядку, і його, забравши з перону, доправляють у Річицький дитбудинок. Там Руслан прожив майже 2 роки.
Можливо, й ще довелося б залишитися в Білорусії у державному закладі, та названій матері випала нагода отримати квартиру у райцентрі, як багатодітній. От тоді вона й «згадала», що має сина. Одразу забрала Руслана з Річицького дитбудинку, привезла у Щорс і оформила всі документи хлопця на Юсухно Руслана Івановича. Це було в 1951 році, відтоді і рік народження було йому змінено на 1936-й. Квартиру тітка Таїсія отримала завдяки Руслану, а от він навзаєм любові й тепла від неї так ніколи й не дочекався.
З новими офіційними метриками хлопець закінчив 7 класів школи. Пізніше заочно вступив до Гомельського автодорожнього технікуму. Працював у Росії, але згодом повернувся на рідну Україну, де знайшов свою долю і одружився. Працював у Щорсі начальником дорвідділу, майстром в училищі. Названа горе-мати ніколи не любила Руслана Івановича і його дружину. Ображала, показувала свою ненависть. Одного разу, в зрілому віці, він запитав її: «Чому Ви до мене так ставитеся, наче не до рідного?» Таїсія Тимофіївна відказала: «Так воно і є!» Як не допитувався він про подробиці – нічого не пояснила. Сказала, як буде вмирати – розкриє таємницю.
– Поховали її у 1997 році, тоді й розказали мені люди, що я не її рідний син. Можливо, якщо б я дізнався про все раніше, може й життя моє склалося по-іншому, - з гіркотою в голосі каже Руслан Іванович. – А ми ж з нею (тіткою Таїсією – Авт.) і в Польщу в 70-х роках їздили, шукали могилу батька - її чоловіка…
Лише у 80-ті, коли проходив медичну комісію, Р.І.Юсухно оформив собі групу інвалідності. На пенсію пішов за Наказом Міністерства оборони як учасник бойових дій. Прожив на чужому прізвищі, так його і не змінивши, тяжке многотрудне життя, воєнне лихоліття, каліцтво, голод, нелюбов матері. Але радіє, що щасливий у своєму шлюбі, що має гарних дітей. «Я усвідомив одне: сім`я - то найцінніше і найдорожче, що є в людини, - каже Руслан Іванович, - тому ніколи не давав приводу для ревнощів чи розбрату в ній».
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Щасливий у шлюбі зі своєю дружиною Ганною Василівною, з якою чотири роки назад відзначили золоте весілля. Виховали доньку й сина, мають 4-річного правнучка. Проте через війну на сході України вже три роки не бачилися з родиною сина. Він – військовий льотчик стратегічної авіації, живе в Саратові, тож нині приїзд на Батьківщину йому заборонено. Не думав Р.І.Юсухно, що знову війна, яка колись жорстоко розлучила його самого з батьками, не дасть зустрічатися і з рідним сином.
…До війни маленький Ярик (як називали тоді Руслана Івановича) жив у Львові. Мама Аня – полька, батько Олександр Соболевецький – українець, служив у Львівському воєнному окрузі. Коли почалася евакуація, в одному вагоні їхали разом Ярик з мамою та її рідна вагітна сестра Таїсія з донькою і сином Русланом. Ешелон дорогою потрапив під обстріл німецьких окупантів. Мама Ярика і його двоюрідний братик загинули під час бомбардування. Не довго думаючи, тітка Таїсія забирає племінника і привозить в село до свекрів – на нинішню Менщину в с.Нові Броди (колишні Червоні Партизани Березнянського району), видаючи його за свою дитину. Відтоді Ярослава стали дід з бабою називати Русланом і ростити, навіть не підозрюючи, що хлопчина не їхній онук. А тітку, яка поїхали жити в Щорс, не забравши Ярика з собою, він вважає своєю матір`ю.
Розповідає Руслан Іванович, що хлопчиком він був дуже швидким і непосидючим. Навіть старші хлопці його трохи побоювалися. Мабуть, тому партизани обрали саме його у якості зв’язківця. Тоді Ярослав-Руслан і не усвідомлював, що передаючи записки, зашиті йому в піджачок, він інформував партизанські загони про майбутні їхні операції та місце зборів, про дислокацію німців тощо.
– Одного разу, а це було саме 20 квітня 1943 року, - згадує той страшний день у своєму житті Руслан Іванович, - місцеві поліцаї святкували день народження Гітлера. До мене підійшов партизан Сушко і попросив виконати завдання: витягти у підводах поліцаїв з коліс загвіздки, що кріпили їх до осі. Як винагороду за зроблене – обіцяв пригостити цукерками-«подушечками» і «мазаними» пряниками. Ще й показав ті солодощі. Як же я міг відмовитися від такого гостинця, коли був радий у ті скрутні воєнні часи навіть звичайному цукру.
Завдання хлопчина виконав майстерно, лазячи в темряві під возами і повитягувавши ті залізяки з задніх коліс, та доповів про все партизану. Сушко слова дотримав і віддав солодкий пакунок Руслану. Поліцаї ж, роз’їжджаючись напідпитку вночі по домівках, губили на ходу колеса і падали з возів на землю. Один з них дуже прикусив язика. Прислужники фашистів не могли залишити таке знущання над ними без покарання і почали шукати винуватця. Світ «не без добрих» людей і через місяць вони таки дізналися, що шкоду зробив Руслан Юсухно.
– Я грався з братами-близнюками Тюпами на вулиці, - розповідає мій співрозмовник. - Мене побачив поліцай Герасименко і почав стріляти зі «шмайсера». Я намагався втекти, але він пробив мені ногу, зачепив вухо. Поранений, я впав на землю, а поліцай підбіг і почав бити мене ногами. Якби не нагодився дідусь Кононов, який зупинив негідника словами: «Якщо вб’єш хлопчину, то його батько точно і тебе приб’є!», мабуть, не вижив би я вже тоді. Дідусь Кононов приніс мене непритомного додому до моїх діда з бабою. У лікарню мене звозили, але там залишатися я не хотів. Кричав: «Заберіть мене додому помирати!» Цілий рік за мною лежачим доглядала бабуся. Різні напої, примочки застосовувала і врешті-решт виходила мене. Лише наступної весни я вперше своїми покаліченими ногами вийшов на вулицю. Через каліцтво, завдане мені поліцаєм, нині одна моя нога коротша за іншу, я весь час ходжу в ортопедичному взутті та з палицею.
Тут же, в Червоних Партизанах, у 1943 році Руслан пішов до школи. Після війни в село до батьків повернувся син Павло, одружився, пішли діти, хату довелося розділити. Жити було дуже тісно і сутужно. Тож невістка Мотя вимушена була забрати Руслана від свекрів, обіцяючи відвезти до матері в Щорс. Це було у 1949 році. Але насправді вона везе його у Гомель і кидає там самого на вокзалі. Босий безпритульний 14- річний хлопчина у полотняній сорочці одразу зацікавив стражів порядку, і його, забравши з перону, доправляють у Річицький дитбудинок. Там Руслан прожив майже 2 роки.
Можливо, й ще довелося б залишитися в Білорусії у державному закладі, та названій матері випала нагода отримати квартиру у райцентрі, як багатодітній. От тоді вона й «згадала», що має сина. Одразу забрала Руслана з Річицького дитбудинку, привезла у Щорс і оформила всі документи хлопця на Юсухно Руслана Івановича. Це було в 1951 році, відтоді і рік народження було йому змінено на 1936-й. Квартиру тітка Таїсія отримала завдяки Руслану, а от він навзаєм любові й тепла від неї так ніколи й не дочекався.
З новими офіційними метриками хлопець закінчив 7 класів школи. Пізніше заочно вступив до Гомельського автодорожнього технікуму. Працював у Росії, але згодом повернувся на рідну Україну, де знайшов свою долю і одружився. Працював у Щорсі начальником дорвідділу, майстром в училищі. Названа горе-мати ніколи не любила Руслана Івановича і його дружину. Ображала, показувала свою ненависть. Одного разу, в зрілому віці, він запитав її: «Чому Ви до мене так ставитеся, наче не до рідного?» Таїсія Тимофіївна відказала: «Так воно і є!» Як не допитувався він про подробиці – нічого не пояснила. Сказала, як буде вмирати – розкриє таємницю.
– Поховали її у 1997 році, тоді й розказали мені люди, що я не її рідний син. Можливо, якщо б я дізнався про все раніше, може й життя моє склалося по-іншому, - з гіркотою в голосі каже Руслан Іванович. – А ми ж з нею (тіткою Таїсією – Авт.) і в Польщу в 70-х роках їздили, шукали могилу батька - її чоловіка…
Лише у 80-ті, коли проходив медичну комісію, Р.І.Юсухно оформив собі групу інвалідності. На пенсію пішов за Наказом Міністерства оборони як учасник бойових дій. Прожив на чужому прізвищі, так його і не змінивши, тяжке многотрудне життя, воєнне лихоліття, каліцтво, голод, нелюбов матері. Але радіє, що щасливий у своєму шлюбі, що має гарних дітей. «Я усвідомив одне: сім`я - то найцінніше і найдорожче, що є в людини, - каже Руслан Іванович, - тому ніколи не давав приводу для ревнощів чи розбрату в ній».
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий