Неоголошена війна на Донбасі триває майже три роки. Багато молодих українців пішли захищати рідну державу. Вони – наша надія та опора. Вони – достойне майбутнє країни. Вони – наші герої, наші захисники.
Одним з таких є Антон Мягкий з Тихонович, який рік воював у зоні АТО. Був мобілізований у березні 2015. Він – боєць 43 окремої артилерійської бригади великої потужності. У травні 2016 повернувся додому зовсім іншою людиною.
Розповідає, що цей рік склався дуже нестійким та складним. Спочатку було важко. Хотілося і відпочити, і душ прийняти, і смачно попоїсти. Але умови не дозволяли того. Хоча у продуктах харчування, одягу нестачі не було. Повністю бригаду забезпечили бронежилетами і зброєю. Працювали зазвичай в тилу. Слава Богу, не втрачали нікого зі своїх товаришів та друзів, хоча обстріли й велися. Потім поступово звиклося. Змінилося світосприйняття - почав більше цінувати родину, друзів, спокій у країні загалом.
Дуже важко сприйняла мобілізацію хлопця родина. Мати ні за що не хотіла, щоб єдиний син пішов на фронт. Хоч потім і змирилася з цим, але все одно знаходилася в постійній тривозі та хвилюванні за свою кровинку.
Нині Антон перебуває у Державному центрі прикордонної служби. Він вірить у те, що скоро на Україні настане довгоочікуваний мир. А якщо необхідно буде знову піти на захист Батьківщини – зробить це не вагаючись.
* * *
Захищають нашу країну на сході України Олександр та Надія Макайди – надзвичайно відважні та сміливі брат з сестрою.
Незважаючи на свій юний вік (Надії – 22, а Олександру 23), вони вже рік мужньо обороняють рідну землю в Авдіївці. Сашко навчався у військовій частині БАРС, закінчивши службу, одразу, без вагань поїхав до сестри, яка після отримання диплому Новгород-Сіверського медичного колежду поїхала на фронт, підписавши контракт до кінця особливого періоду в Україні.
Зараз обоє служать в одній бригаді, обоє підтримують одне одного в цей непростий для всіх час. Адже що може бути важливішим за підтримку рідних і дорогих людей?
Своїми враженнями від перебування на службі поділилася Надія: «Я ніколи не пожалкувала про те, що приїхала сюди. Вважаю, що це обов’язок кожного. Спочатку було дуже страшно: постійні обстріли, відчай, паніка, незвичні умови життя. Але потім, завдяки підтримці товаришів, брата, потроху звикла. Наша бригада повністю забезпечена і зброєю, і продуктами, і одягом. Взимку - дещо складніше, але свою допомогу постійно надають волонтери».
Вдома, в рідних Тихоновичах, на своїх любих онуків чекає бабуся Раїса Євгенівна та їх молодший брат Максим, який зараз навчається в 10 класі, і теж прагне (як і його старший брат та сестра) піти захищати Батьківщину. Хоча рідні поки що відмовляють від цього. Мовляв, спершу освіту треба отримати, а вже потім і про решту думати.
Чекають на цих юних захисників і всі односельці, які моляться за них і найбільше за все хочуть, щоб ті поверталися з війни живими та здоровими.
Тетяна ЛИТВИН
Одним з таких є Антон Мягкий з Тихонович, який рік воював у зоні АТО. Був мобілізований у березні 2015. Він – боєць 43 окремої артилерійської бригади великої потужності. У травні 2016 повернувся додому зовсім іншою людиною.
Розповідає, що цей рік склався дуже нестійким та складним. Спочатку було важко. Хотілося і відпочити, і душ прийняти, і смачно попоїсти. Але умови не дозволяли того. Хоча у продуктах харчування, одягу нестачі не було. Повністю бригаду забезпечили бронежилетами і зброєю. Працювали зазвичай в тилу. Слава Богу, не втрачали нікого зі своїх товаришів та друзів, хоча обстріли й велися. Потім поступово звиклося. Змінилося світосприйняття - почав більше цінувати родину, друзів, спокій у країні загалом.
Дуже важко сприйняла мобілізацію хлопця родина. Мати ні за що не хотіла, щоб єдиний син пішов на фронт. Хоч потім і змирилася з цим, але все одно знаходилася в постійній тривозі та хвилюванні за свою кровинку.
Нині Антон перебуває у Державному центрі прикордонної служби. Він вірить у те, що скоро на Україні настане довгоочікуваний мир. А якщо необхідно буде знову піти на захист Батьківщини – зробить це не вагаючись.
* * *
Захищають нашу країну на сході України Олександр та Надія Макайди – надзвичайно відважні та сміливі брат з сестрою.
Незважаючи на свій юний вік (Надії – 22, а Олександру 23), вони вже рік мужньо обороняють рідну землю в Авдіївці. Сашко навчався у військовій частині БАРС, закінчивши службу, одразу, без вагань поїхав до сестри, яка після отримання диплому Новгород-Сіверського медичного колежду поїхала на фронт, підписавши контракт до кінця особливого періоду в Україні.
Зараз обоє служать в одній бригаді, обоє підтримують одне одного в цей непростий для всіх час. Адже що може бути важливішим за підтримку рідних і дорогих людей?
Своїми враженнями від перебування на службі поділилася Надія: «Я ніколи не пожалкувала про те, що приїхала сюди. Вважаю, що це обов’язок кожного. Спочатку було дуже страшно: постійні обстріли, відчай, паніка, незвичні умови життя. Але потім, завдяки підтримці товаришів, брата, потроху звикла. Наша бригада повністю забезпечена і зброєю, і продуктами, і одягом. Взимку - дещо складніше, але свою допомогу постійно надають волонтери».
Вдома, в рідних Тихоновичах, на своїх любих онуків чекає бабуся Раїса Євгенівна та їх молодший брат Максим, який зараз навчається в 10 класі, і теж прагне (як і його старший брат та сестра) піти захищати Батьківщину. Хоча рідні поки що відмовляють від цього. Мовляв, спершу освіту треба отримати, а вже потім і про решту думати.
Чекають на цих юних захисників і всі односельці, які моляться за них і найбільше за все хочуть, щоб ті поверталися з війни живими та здоровими.
Тетяна ЛИТВИН
Комментариев нет:
Отправить комментарий