Кожній людині неодмінно прийде той день, і час, і хвилина, коли все, чим були заповнені дні й роки життя, просіюються раптом ніби на якомусь особливому решеті, як пил, і зостається на ньому тільки зерно, й побачиш ясно, чим насправді жив. Чим жив!?
Все моє життя пов’язане зі школою. Школою не звичайною, а першою. Першою в усьому: навчанні, роботі і навіть тепер, на заслуженому відпочинку. Учительська праця – складна штука і, як усяка творчість, дається до рук не кожному.
Саме це я зрозуміла, коли наша, моя школа відзначала своє 50-річчя в новому типовому приміщенні. Перед очима, як живі, постали картини життя і праці, досягнень і переживань, успіхів і невдач, визначали найяскравіші моменти в нелегкій учительській роботі. А їх було ой як багато.
...Перші післявоєнні роки, холодні, голодні. Ми у своєму першому класі, маленькі, худенькі, тулимося до грубки, щоб зігрітися, щоб рученята хоч трішки стали теплішими. Старі великі дерев’яні парти. Тільки наші голівки виглядали із-за парти, та ніжки теліпалися в повітрі, звисали донизу, бо сидіння для малечі занадто високі.
Переходили з класу в клас. Випускний вечір, середня освіта є, атестат зрілості в руках. Але зв’язок зі школою не поривається. Робота після школи, бо потрібно відпрацювати два роки, щоб продовжувати далі навчання, здобувати професію.
Київський державний університет, філологічний факультет, спеціальність – філолог, учитель української мови і літератури. Перша педагогічна практика – теж у своїй рідній школі, у своєї першої вчительки, а потім учителя-філолога Ірини Савеліївни Надточій. Як же без своєї школи? Таке не багатьом дається. А мені щастить.
...1967 рік. Відчинилися двері нової триповерхової будівлі зі світлими просторими класами, новісінькими партами, широчезними коридорами. Як на той час, добре обладнаними кабінетами фізики, хімії, біології. Учителі мали змогу користуватися технічними засобами: кіноапаратами, магнітофонами, програвачами, епідіаскопами, фільмоскопами. І мої перші учительські кроки тут, у новій школі, серед своїх учителів. Учителів, які мене вчили: Марія Соломонівна Буденець, Михайло Павлович та Валентина Захарівна Данильченки. І легко, і важко. Чи виправдаю довіру, не осоромлюсь?
Школа налічувала майже тисячу учнів, була наповнюваність у класах 30-40 дітей, по 3-4 паралельні класи. Навчали і виховували учнів 60 педагогів. Велика радість для вихованців і педагогічного колективу працювати в таких умовах.
Звідси, з нової школи, розпочався другий мій етап життя – вчительська праця. І так 35 років . П’ять випусків, сотні дітей пішли в самостійне життя з добрим словом, вірою в людей, у прекрасне майбутнє.
І мій перший урок з української літератури в 7-Г класі. Класі живому, неспокійному, і ті десятки очей дивляться на тебе, ніби запитуючи: на що ти здатна? Саме від цього класу залежало моє становлення як учителя. Для мене вони рідні, я їх досьогодні пам’ятаю в 31-й аудиторії, де хто сидить.
Потім пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяцями, роками. Виростали мої пташенята-учні, вилітали з гнізда. І я впевнена, що у кожного з них залишилася тепла згадка про шкільні роки, друзів, учителів. Та інакше і не могло бути – тут відбувалися перші кроки в життя, перші кроки розуміти і любити людей, співіснувати мирно, жити щасливо.
Тут і сьогодні мені затишно і надійно, тут і сьогодні мене зустрічають з любов’ю. Прекрасний колектив там зібрався з прекрасним директором Володимиром Желієм.
А.П. ШУТЬКО-ДЕЙНЕКО, випускниця 1956 року, учитель-пенсіонер школи №1.
Все моє життя пов’язане зі школою. Школою не звичайною, а першою. Першою в усьому: навчанні, роботі і навіть тепер, на заслуженому відпочинку. Учительська праця – складна штука і, як усяка творчість, дається до рук не кожному.
Саме це я зрозуміла, коли наша, моя школа відзначала своє 50-річчя в новому типовому приміщенні. Перед очима, як живі, постали картини життя і праці, досягнень і переживань, успіхів і невдач, визначали найяскравіші моменти в нелегкій учительській роботі. А їх було ой як багато.
...Перші післявоєнні роки, холодні, голодні. Ми у своєму першому класі, маленькі, худенькі, тулимося до грубки, щоб зігрітися, щоб рученята хоч трішки стали теплішими. Старі великі дерев’яні парти. Тільки наші голівки виглядали із-за парти, та ніжки теліпалися в повітрі, звисали донизу, бо сидіння для малечі занадто високі.
Переходили з класу в клас. Випускний вечір, середня освіта є, атестат зрілості в руках. Але зв’язок зі школою не поривається. Робота після школи, бо потрібно відпрацювати два роки, щоб продовжувати далі навчання, здобувати професію.
Київський державний університет, філологічний факультет, спеціальність – філолог, учитель української мови і літератури. Перша педагогічна практика – теж у своїй рідній школі, у своєї першої вчительки, а потім учителя-філолога Ірини Савеліївни Надточій. Як же без своєї школи? Таке не багатьом дається. А мені щастить.
...1967 рік. Відчинилися двері нової триповерхової будівлі зі світлими просторими класами, новісінькими партами, широчезними коридорами. Як на той час, добре обладнаними кабінетами фізики, хімії, біології. Учителі мали змогу користуватися технічними засобами: кіноапаратами, магнітофонами, програвачами, епідіаскопами, фільмоскопами. І мої перші учительські кроки тут, у новій школі, серед своїх учителів. Учителів, які мене вчили: Марія Соломонівна Буденець, Михайло Павлович та Валентина Захарівна Данильченки. І легко, і важко. Чи виправдаю довіру, не осоромлюсь?
Школа налічувала майже тисячу учнів, була наповнюваність у класах 30-40 дітей, по 3-4 паралельні класи. Навчали і виховували учнів 60 педагогів. Велика радість для вихованців і педагогічного колективу працювати в таких умовах.
Звідси, з нової школи, розпочався другий мій етап життя – вчительська праця. І так 35 років . П’ять випусків, сотні дітей пішли в самостійне життя з добрим словом, вірою в людей, у прекрасне майбутнє.
І мій перший урок з української літератури в 7-Г класі. Класі живому, неспокійному, і ті десятки очей дивляться на тебе, ніби запитуючи: на що ти здатна? Саме від цього класу залежало моє становлення як учителя. Для мене вони рідні, я їх досьогодні пам’ятаю в 31-й аудиторії, де хто сидить.
Потім пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяцями, роками. Виростали мої пташенята-учні, вилітали з гнізда. І я впевнена, що у кожного з них залишилася тепла згадка про шкільні роки, друзів, учителів. Та інакше і не могло бути – тут відбувалися перші кроки в життя, перші кроки розуміти і любити людей, співіснувати мирно, жити щасливо.
Тут і сьогодні мені затишно і надійно, тут і сьогодні мене зустрічають з любов’ю. Прекрасний колектив там зібрався з прекрасним директором Володимиром Желієм.
А.П. ШУТЬКО-ДЕЙНЕКО, випускниця 1956 року, учитель-пенсіонер школи №1.
Комментариев нет:
Отправить комментарий