Прочитавши в «Промені» за 9 грудня сповідь Анни «Як давно це було!..», хочу поділитися своєю думкою.
Щоб було зрозуміліше, розкажу трохи про себе.
Його звали Миколою. Він був в 9, я в 8 класі. Ми ходили до школи за 7 кілометрів пішки (велосипед був тільки в директора школи), а взимку жили в шкільному гуртожитку, так що часу для зустрічі вистачало. Любов була чиста, гаряча, з поцілунками. Після закінчення технікуму він служив в армії, працював, заочно навчався в інституті. Я також вчилася в інституті 6 років. Писали часто одне одному теплі листи із зізнанням в коханні, зустрічались, коли я приїжджала в село на канікули. До мене залицялися хлопці, але я все переводила в дружбу, бо ж любила тільки Миколу.
Після закінчення навчання приїхала за направленням на роботу в Щорс. Зустрічі були зведені до мінімуму. Листи теж стали писати рідко. Мама говорила, що Миколу часто бачить напідпитку, що він інколи проводить Ніну (сусідку) до дому з клубу. Мама чомусь весь час хотіла, щоб я порвала зв’язки з Миколою, хоч в кожному листі нагадувала, що мені 25 років...
У Щорсі мені знагодилось познайомитись (під час збирання грибів) зі статним, симпатичним хлопцем мого віку Іваном. Ми стали зустрічатись часто: ходили в кіно, на танці (вони були в скверику центру міста за дерев’яною загорожею, на свіжому повітрі). Відносини були найтепліші, чисті. Згодом Іван освідчився мені в коханні, 2 рази пропонував одружитися, але я все відмовлялась, бо не було в душі того вогню, того почуття, що було в юності.
А він все чекав... У мене в мозку закарбувались слова С.Єсеніна, які «Промінь» вже згадав: «Кто любил, уж тот любить не может. Кто сгорел, того не подожжешь».
Але ж мені вже йшов 26 рік, і я сама запропонувала Івану одружитись. Він став люблячим, уважним, дбайливим, вірним чоловіком, хорошим сім’янином. У нас народилась донька, яку він безмірно любив з пелюшок. Згодом вона ощасливила нас хорошим зятем, любими, розумними онуками. (Один закінчив інститут, працює, має кохану дружину, доньку; другий успішно навчається в інституті).
Ми з чоловіком в злагоді прожили 53 роки. Він уже помер. Про нього в душі моїй залишилися найгарніші спогади, найтепліші почуття (хоч раніше «вогню» не було), вдячність за все, за все. Думаю, що моя оповідь, Анно, буде вам відповіддю на ваш запит: «Як бути далі?»
Галина Іванівна
P.S. Микола оженився після того, як я вийшла заміж (не на Ніні!). Живе в Києві, має дітей. Мені ж на сята продовжує дзвонити, поздоровляти, цікавиться моїм сімейним життям.
Щоб було зрозуміліше, розкажу трохи про себе.
Його звали Миколою. Він був в 9, я в 8 класі. Ми ходили до школи за 7 кілометрів пішки (велосипед був тільки в директора школи), а взимку жили в шкільному гуртожитку, так що часу для зустрічі вистачало. Любов була чиста, гаряча, з поцілунками. Після закінчення технікуму він служив в армії, працював, заочно навчався в інституті. Я також вчилася в інституті 6 років. Писали часто одне одному теплі листи із зізнанням в коханні, зустрічались, коли я приїжджала в село на канікули. До мене залицялися хлопці, але я все переводила в дружбу, бо ж любила тільки Миколу.
Після закінчення навчання приїхала за направленням на роботу в Щорс. Зустрічі були зведені до мінімуму. Листи теж стали писати рідко. Мама говорила, що Миколу часто бачить напідпитку, що він інколи проводить Ніну (сусідку) до дому з клубу. Мама чомусь весь час хотіла, щоб я порвала зв’язки з Миколою, хоч в кожному листі нагадувала, що мені 25 років...
У Щорсі мені знагодилось познайомитись (під час збирання грибів) зі статним, симпатичним хлопцем мого віку Іваном. Ми стали зустрічатись часто: ходили в кіно, на танці (вони були в скверику центру міста за дерев’яною загорожею, на свіжому повітрі). Відносини були найтепліші, чисті. Згодом Іван освідчився мені в коханні, 2 рази пропонував одружитися, але я все відмовлялась, бо не було в душі того вогню, того почуття, що було в юності.
А він все чекав... У мене в мозку закарбувались слова С.Єсеніна, які «Промінь» вже згадав: «Кто любил, уж тот любить не может. Кто сгорел, того не подожжешь».
Але ж мені вже йшов 26 рік, і я сама запропонувала Івану одружитись. Він став люблячим, уважним, дбайливим, вірним чоловіком, хорошим сім’янином. У нас народилась донька, яку він безмірно любив з пелюшок. Згодом вона ощасливила нас хорошим зятем, любими, розумними онуками. (Один закінчив інститут, працює, має кохану дружину, доньку; другий успішно навчається в інституті).
Ми з чоловіком в злагоді прожили 53 роки. Він уже помер. Про нього в душі моїй залишилися найгарніші спогади, найтепліші почуття (хоч раніше «вогню» не було), вдячність за все, за все. Думаю, що моя оповідь, Анно, буде вам відповіддю на ваш запит: «Як бути далі?»
Галина Іванівна
P.S. Микола оженився після того, як я вийшла заміж (не на Ніні!). Живе в Києві, має дітей. Мені ж на сята продовжує дзвонити, поздоровляти, цікавиться моїм сімейним життям.
Комментариев нет:
Отправить комментарий