Марія Степанівна Бєгун - одна з тих великих українок, яких у воєнне лихоліття сорокових було тисячі. І хоч її життєва історія вже сприймається, як щось далеке, як спогад із минулого, для більшості з нас вона є уроком мужності, зримим прикладом перемоги добра над злом.
Наразі наріжним каменем усіх роздумів Марії Степанівни про війну є згадка про чоловіка Михайла Денисовича, кавалера ордена Вітчизняної війни І ступеня, інших бойових нагород, якого поруч нема вже більше 17 років. Може б, і пожив ще, та далися взнаки фронтові дороги, тяжкі повоєнні будні, напружена праця на залізниці. 35 років поспіль Михайло Денисович пішки проходив зі Старої Рудні на станцію у Камку, а тепер (журиться Марія Степанівна), коли раптом за дітьми шкільний автобус (із об’єктивних причин) не приїде, вони на навчання відмовляються до Петрівки діставатися.
– Ну хіба це діло? Хіба так годиться? – продовжує оповідь про минуле. Можемо лише уявити, яким тяжким воно було й скільки доводилося всього терпіти, виносити. – В окопі сиділи – голодні, холодні, страшенно перелякані, а зверху, над головами свистіли кулі і палали хати, - згадує вона своє дитинство. - А потім – колгосп, рільничі бригади, де спину гнула на буряках, моркві, капусті й помідорах, картоплі, де лишила здоров’я і силу, зберігши хіба що волю і жадобу до життя. А жити треба було тоді, треба й тепер. Передусім, для трьох дітей, котрі, вивчившись, давненько повиходили із рідної домівки, завели свої сім’ї і живуть у райцентрі. Залюбки приїжджають до мами у Стару Рудню, кличуть зимувати у Сновськ. Але заряд невичерпного оптимізму Марії Степанівні дарують її власна домівка, односельці, сусідка Маня, фельдшер Катерина Іванівна, матушка Галина і батюшка В’ячеслав, в.о. старости Микола Шмаровоз. Ці люди вважають цілком природною допомогу немічності, сповідуючи принцип бумеранга: «Жнемо, що сіяли, отримуємо те, що віддали...» Вони просто не нехтують дарованою Господом можливістю придбати і собі на майбутнє – любові, поваги, турботи і підтримки рідних та близьких.
Не нехтує її і Марія Степанівна, маленька, говірка, не затьмарена гіркотою втрат, задоволена, що отримує субсидію і пенсію за свого героїчного чоловіка, що донечки Люда, Валя й син Володя стільки уваги приділяють і що по радіо депутати так про народ переймаються.
І не черствіє її душа від пережитих негараздів, не розгубила вона тепло свого серця, душевну щедрість на тернистому своєму шляху.
Хіба це не є виявом пошани і прикладом для молодих?
На картах небесних тіл така планета, як «Старість», не позначена. Але вона існує, тільки не в просторі, а в часі. І рано чи пізно кожен із нас, залишаючись жителем Землі, ступає на цю планету. Час там протікає повільно – із довгими ночами, заповненими безсонням, болем у суглобах, лякаючи перебоями в серці. Однак усе перелічене треба переживати і жити далі, повертаючись думками в далеке минуле, де ти був юним, батьки - молодими, а життя – безкінечним.
Тож сприймаймо без печалі свою осінь, свій нелегкий період і знаходьмо в ньому джерело надії, гармонії з віком, радість від кожної прожитої миті! І, можливо, тоді виявиться: насправді ще багато хорошого попереду!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Наразі наріжним каменем усіх роздумів Марії Степанівни про війну є згадка про чоловіка Михайла Денисовича, кавалера ордена Вітчизняної війни І ступеня, інших бойових нагород, якого поруч нема вже більше 17 років. Може б, і пожив ще, та далися взнаки фронтові дороги, тяжкі повоєнні будні, напружена праця на залізниці. 35 років поспіль Михайло Денисович пішки проходив зі Старої Рудні на станцію у Камку, а тепер (журиться Марія Степанівна), коли раптом за дітьми шкільний автобус (із об’єктивних причин) не приїде, вони на навчання відмовляються до Петрівки діставатися.
– Ну хіба це діло? Хіба так годиться? – продовжує оповідь про минуле. Можемо лише уявити, яким тяжким воно було й скільки доводилося всього терпіти, виносити. – В окопі сиділи – голодні, холодні, страшенно перелякані, а зверху, над головами свистіли кулі і палали хати, - згадує вона своє дитинство. - А потім – колгосп, рільничі бригади, де спину гнула на буряках, моркві, капусті й помідорах, картоплі, де лишила здоров’я і силу, зберігши хіба що волю і жадобу до життя. А жити треба було тоді, треба й тепер. Передусім, для трьох дітей, котрі, вивчившись, давненько повиходили із рідної домівки, завели свої сім’ї і живуть у райцентрі. Залюбки приїжджають до мами у Стару Рудню, кличуть зимувати у Сновськ. Але заряд невичерпного оптимізму Марії Степанівні дарують її власна домівка, односельці, сусідка Маня, фельдшер Катерина Іванівна, матушка Галина і батюшка В’ячеслав, в.о. старости Микола Шмаровоз. Ці люди вважають цілком природною допомогу немічності, сповідуючи принцип бумеранга: «Жнемо, що сіяли, отримуємо те, що віддали...» Вони просто не нехтують дарованою Господом можливістю придбати і собі на майбутнє – любові, поваги, турботи і підтримки рідних та близьких.
Не нехтує її і Марія Степанівна, маленька, говірка, не затьмарена гіркотою втрат, задоволена, що отримує субсидію і пенсію за свого героїчного чоловіка, що донечки Люда, Валя й син Володя стільки уваги приділяють і що по радіо депутати так про народ переймаються.
І не черствіє її душа від пережитих негараздів, не розгубила вона тепло свого серця, душевну щедрість на тернистому своєму шляху.
Хіба це не є виявом пошани і прикладом для молодих?
На картах небесних тіл така планета, як «Старість», не позначена. Але вона існує, тільки не в просторі, а в часі. І рано чи пізно кожен із нас, залишаючись жителем Землі, ступає на цю планету. Час там протікає повільно – із довгими ночами, заповненими безсонням, болем у суглобах, лякаючи перебоями в серці. Однак усе перелічене треба переживати і жити далі, повертаючись думками в далеке минуле, де ти був юним, батьки - молодими, а життя – безкінечним.
Тож сприймаймо без печалі свою осінь, свій нелегкий період і знаходьмо в ньому джерело надії, гармонії з віком, радість від кожної прожитої миті! І, можливо, тоді виявиться: насправді ще багато хорошого попереду!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий